Про мову

Якби я повірив, що в нашій країні
Тепер сходить сонце, та вже не криваве —
Росли б мені в грудях пісні солов’їні
Під хмарою суму, співаючи гімни
До люду, що спить, як те море у

Чому так нічого, нічого
Сказати тобі я не міг? —
Було нас в покою за много,
Не міг я казати при всіх!

Раз тілько не було нікого,
Та слів десь не стало моїх; —
Чому так

Спека не можна дихать
Давить горло асфальт
Все те ж стареньке лихо
Охрим мій альт
І я загубив упевненість
Я загубив грунт
Омагазинив свою зверненість
І попрохав

Украдь
Мої думи
Розріж
Міць ниток
Щоб зшиток
Не брать.

Мій спектр має зелену сіру жовту фарби
Я проходив трьома вулицями
Увечері знайду коли рух одумається
Свої всі скарби.

Годі скулиться і лежать зневірено —
Треба вийти у шумний

Коли з’єднаються всі самотні в пари
І прибере реальні форми невідомість, –
Прогнуться розплавлено асфальтові тротуари —
І що ж буде, що буде натомість?

Виростуть незримі,

Мої слова так слухає дитина!
У них крім слів є серця тихий зміст,
Що нам його несе життя хвилина,
Що серце серцю тільки доповість.

Даремні мури всі і перепони,
Як жаром серце

Мені обридають рими
Хочеться спостерігати рухи слів
Щоб за ними тяглась моя думка
Музика самособойне плелась
Переганяю рух життя
Люди мене не ображають
Крізь пальці

Мій товариш забіг —
Я сам.
Яке сумне моє гавкання.
Шкода себе.
Чорніє, плямиться земля —
Сніг тане.
При місяці мерехтить щось,
В душу залазить, каплеться.

7

Я іду по шляху незнакомому,
Перегортаю вічності сторінки.
Бо і сам не відомий нікому я,
Бо не чекаю й сам я на свідки.

Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія.
Мій девіз

Як палають в темнім борі ягідки калини,
Так любов палає в серці Нені України.

Як найкраща в темнім борі червона калина
Так на всім немає світі, як та Україна.

Як далека, як

Чому я веселий коли знаходжу слово
Закоханий в павзи я люблю павз дивну мову
Я захвату лірик поет буйних павз
між віршем і віршем
Я мрійник фантаст ще більше ще більше
Я

Людина довго існувала в світі
Без радості, без болю і стремлінь,
І міліони літ були прожиті
В постійній зміні людських поколінь.

Вона навчилась звіра полювати,
Все винайшла:

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де Ти, Слово, втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь — недовірки безбожні…
Як на дні

В покорі просять покоління:
— Зійди до нас і освіти,
Як зрозуміть Твої веління,
Як покоряти їм світи?

Повстань не в сяєві корони,
Не в сріблі й золоті, — в серцях,
Щоб

Є насолода в творчім реместві:
Видобувать з душі слова живі,
В їх óпорі знаходити опóру,
Змагатись з ними в німоті нічній,

Кривавитись, і вигравати бій,
І здолувати їхню

“W malowanej sali
Niemcy tancowali,
Polak ruszyt wasem,
Niemcy uciekali”.

«То ще байка, — каже хтось, —
але повідали,
що не рухав вусом лях,
а німці втікали».

Ах, як мертво навкруги, як мертво,
Запеклися на залізі уста іржі,
Пеленає революції мовчазні жертви
Моїх думок розпатланий кужіль.

Застигла тиша і скиглить
Круків примарною

Клавіатурте розум, почуття і волю —
клавіатурте!
Шукайте метрополію свідомого життя.

Собака почуває проміння сонця,
а ти — о чоловіче — ти знаєш блиск
байдужих

Коли, буває, ненароком
На тебе стомою війне
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;

Коли роздивишся довкола
На безбережне море зла,
До лжі призвичишся, що згола