Платон Воронько

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

Коні, вірні друзі,
Вбиті на Карпатах,
У страшній напрузі,
В шлеях при гарматах,

У грімких тачанках,
Де в задках – «максими»,
Що по вражих ланках –
Жаром

Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на

А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про

Минувшина, яка ти дорога!
Скарбниця пам’яті і запорука дії.
Іду до тебе – серцем молодію,
Серпанком голубим колишеться юга,
І сивина моя, либонь, стає русява.
І знову стежка

Два Тютюнники стоять переді мною.
Доле, ти дала такий талант братам,
Що вражав нас правдою земною,
Зливи ніс посушливим літам.

Вже колосся бронзою дзвеніло,
Спілі зернята

То був могутній духом чоловік.
Він знав:
Ніхто поміж людей за вік
Небесну блискавку іще до рук не брав, –
I вирушив у степ до грозових заграв.
Його знайшли убитим на

Мати внесе околоту,
Зварить куліш у горняті.
Ми дрова не йдем колоти –
Вже й тину нема при хаті.
Коли ж розлилася повінь,
В город нанесло красноталю,
Прибився трухлявий

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та

Покололись роки на дрібні черепки
І пірнули в глибинь.
В них кохається вчений,
Припадає до них, мов до вуст нареченій,
Обдуває намул вікової ріки.

Не кубушку він стулить із

У атомну війну повірити не можна.
Чому ж мені так боляче-тривожно?
Чому ввижається слизька, одна-єдина
Льодина в морі і – на ній людина?
Жахлива самота – ані душі довкола.

Припорошені інеєм щоки,
Сніг блукає в кошлатих бровах.
А які ще тверді його кроки,
Рук живих широченний розмах.
Він з морозом веде поєдинки,
Він штурмує рвучку заметіль.

На вулиці стоять гарматногруді танки,
Пороша вкрила спини броньові.
Не на парад, здається, а в атаку
Загримотять в скаженій куряві…
І той сніжок, що кришталем іскриться,

Баранці, кудлаті баранці –
Білою отарою на морі.
Прикордонний корабель в дозорі,
Блискають локаторів хребці.
У чохлі гармата кормова,
Пусто у торпеднім

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда

Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька – стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні

Чорні крила птаха на снігу,
Сивиною іній ліг на пір’ї.
Ні хлівця, ні тину на подвір’ї.
Тополина, зігнута в дугу.

З осені все спалене дотла,
Навіть паша бур’янів убога.

Ким ти зріс – чи явором, чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці,
Друже мій, похований за Бугом
Разом з кулеметом у тачанці?

Бомба з неба… Прилетіли коні,
Зранені

Сіно пахне дужче, ніж трава,
Згадка більш тривожною бува.
Як сама подія промайнула,
Куля із націленого дула
На війні –
Тепер мене вбива.