Платон Воронько

Смереки сині,
Сріблясті буки
Здіймають в небо стопалі руки,
Мені махають через Карпати:
– Приходь спочити,
Пісень співати.
Ми всі шумливі, живі, здорові,
У наших жилах

Сонце сходило за гуком,
Ні, не сходило – спливало.
Простягав до нього руки
Пишний бук над перевалом.
А воно на руки – хустку
З променистого серпанку…
Як ласкава Ксеня з

Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на

А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про

Бублик житній паляниці
Говорив хвастливо:
– Ти засмагла, чорнолиця,
Зовсім не вродлива.

Я ж біленький,солоденький,
Вигнутий красиво,
У малечі викликаю
Посмішку

Коні, вірні друзі,
Вбиті на Карпатах,
У страшній напрузі,
В шлеях при гарматах,

У грімких тачанках,
Де в задках – «максими»,
Що по вражих ланках –
Жаром

То був могутній духом чоловік.
Він знав:
Ніхто поміж людей за вік
Небесну блискавку іще до рук не брав, –
I вирушив у степ до грозових заграв.
Його знайшли убитим на

Мати внесе околоту,
Зварить куліш у горняті.
Ми дрова не йдем колоти –
Вже й тину нема при хаті.
Коли ж розлилася повінь,
В город нанесло красноталю,
Прибився трухлявий

Війною стрів мене цей Світ.
Із неба кидав до колиски
Заліза толові огризки
І вишень ранній первоцвіт.
Стогнав і лаявсь Білий Світ…
Та я не чув того нічого:
Було ще місяців

Пасуться коні в зоряному лузі,
Нічліжники печуть солодкі буряки.
Два місяці – в сазі і на галуззі.
Я з жахом думаю:
А що, коли вовки?..

Усе вночі широке і далеке,
Усе

Покололись роки на дрібні черепки
І пірнули в глибинь.
В них кохається вчений,
Припадає до них, мов до вуст нареченій,
Обдуває намул вікової ріки.

Не кубушку він стулить із

У атомну війну повірити не можна.
Чому ж мені так боляче-тривожно?
Чому ввижається слизька, одна-єдина
Льодина в морі і – на ній людина?
Жахлива самота – ані душі довкола.

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та

Баранці, кудлаті баранці –
Білою отарою на морі.
Прикордонний корабель в дозорі,
Блискають локаторів хребці.
У чохлі гармата кормова,
Пусто у торпеднім

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда

Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління

На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою

Ким ти зріс – чи явором, чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці,
Друже мій, похований за Бугом
Разом з кулеметом у тачанці?

Бомба з неба… Прилетіли коні,
Зранені

Сіно пахне дужче, ніж трава,
Згадка більш тривожною бува.
Як сама подія промайнула,
Куля із націленого дула
На війні –
Тепер мене вбива.