Платон Воронько

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

Припорошені інеєм щоки,
Сніг блукає в кошлатих бровах.
А які ще тверді його кроки,
Рук живих широченний розмах.
Він з морозом веде поєдинки,
Він штурмує рвучку заметіль.

Жінка стоїть при труні,
Гріє руками холодне чоло.
Вона не зуміла віддати тепло
Найближчій людині за ночі і дні,
За довгі літа невеселі, трудні.
Шепоче:
– Я надто скупою

— Оленко маленька,
Чому ти раденька?
— Бо в мене весела рідня.
— Чому в тебе очі
Такі голубенькі?
— На небо дивлюся щодня.
— Чому це у квітах
У тебе сукенка?
— В

Йшов сніжок на торжок
Продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
Загорнувсь по самі вуха.

Ой, сніг, ой, сніжок,
То був сніжний кожушок!

Як забіг у нім до хати,
Хутро

Їжачок-хитрячок
Із голок і шпичок
Пошив собі піджачок.

Із голок і шпичок
Пошив собі піджачок.

І у тому піджачку
Він гуляє по садку.

Натикає на голки
Груші,

Материнська колисанка,
Доню моя мила, –
Се надія і благанка –
Дати щастю крила!

На літа твої й світанки,
Долі подорожні,
Материнські колисанки
Любі і тривожні…

Облітав журавель
Сто морів, сто земель,
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив…

А журавка, а журавка
Все чекала, виглядала
І казала журавлятам:
Скоро повернеться

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села…
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж,

Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов’янським

Зелена рибальська оселя
На березі моря в степах.
Стою, посивілий, мов скеля, –
Солоний пилок на губах.
Я сміх свій у збудженім щасті
Ловлю у юнацькім рою.
Чужі –

Не чекайте мене молоду,
Я сама погуляю в саду,
Бо того, хто по серцю мені,
Не зустріну у цій стороні.

Він приїхав до мене із гір,
Повен сонця і радості зір.
Пил вапна,

Сніг-сніжок
Засипав поріжок,
Побігли ми погратися
У сніжки на лужок.

Наш загін
Біжить навперегін,
А снігу вже насипало
У лузі до колін.

З нами грай
Та снігу

У гаю заламана калина,
На лугах потоптана трава.
З ким ти ходиш тут, моя Галино?
Хто дівоче серце зігріва?
Хто дівоче серце зігріва, зігріва?

— Я сама калину заламала,
На

Я люблю ці степи неозорі,
Де безмежна, ясна далина,
Де у росах купаються зорі
І пісні окриляє луна.

Я люблю це розгорнуте небо,
Що хмарки голубині несе,
Але жити не можу

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда

Досвітній шепіт ночі – таїна.
Край неба засіріли чорні хмари.
На все міжгір’я – лампочка одна,
Немов із башти мстивої Тамари.
Скресає пташки хрипкий голосок,
Він, як і вогник,

Гроза п’яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось,