Платон Воронько

Гроза шматує блискавками ніч,
Товче її, немов соломотряс.
Кошлату бурку не скидає з пліч
Вже третій тиждень громовий Кавказ.
Пишноти сонця, срібний бенкет зір –
Залиті

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

У широкому вікні
Є три зірочки ясні:
Перша – зірочка щаслива,
Друга – зірочка вродлива,
Третя – зірочка правдива,
Вірні подруги вони.

Люба донечко, засни
І тоді до

Їде вечір на коні –
Молодик при стремені,
А на шапці, на кубанці,
Сяють зорі вогняні.

Люлі, синку, спи до ранку,
Ранок дасть тобі кубанку –
Сам поїдеш на коні
З

Йшов сніжок на торжок
Продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
Загорнувсь по самі вуха.

Ой, сніг, ой, сніжок,
То був сніжний кожушок!

Як забіг у нім до хати,
Хутро

Їжачок-хитрячок
Із голок і шпичок
Пошив собі піджачок.

Із голок і шпичок
Пошив собі піджачок.

І у тому піджачку
Він гуляє по садку.

Натикає на голки
Груші,

«Ми – ковалі своєї долі», –
Старий вівчар казав щодня.
Його в комунівській квасолі
За землю вбила куркульня.
Сховали діда там же в полі
І написали на хресті:
«Ми – ковалі

У атомну війну повірити не можна.
Чому ж мені так боляче-тривожно?
Чому ввижається слизька, одна-єдина
Льодина в морі і – на ній людина?
Жахлива самота – ані душі довкола.

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

Чого ти так давно мовчиш,
Сага ворсклянська комишана?..
Ні, ти кричиш мені, кричиш,
Моя вербова і вільшана.
Я чую голос рідний твій, –
То голос матері моєї.
Щодня спішу,

Драгі другарі!
Драгі другарі!
Нашим народам
Довіку у парі
Жити, творити
Омріяний світ.
Драгі другарі,
Я шлю вам привіт!

Знаю я вашу
Чудесну країну –
Доли

Голуби злетілися біленькі, –
Мабуть хтось їм хліба накришив.
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл запорошив…
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл

Не чекайте мене молоду,
Я сама погуляю в саду,
Бо того, хто по серцю мені,
Не зустріну у цій стороні.

Він приїхав до мене із гір,
Повен сонця і радості зір.
Пил вапна,

Сніг-сніжок
Засипав поріжок,
Побігли ми погратися
У сніжки на лужок.

Наш загін
Біжить навперегін,
А снігу вже насипало
У лузі до колін.

З нами грай
Та снігу

Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам’янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі

Покололись роки на дрібні черепки
І пірнули в глибинь.
В них кохається вчений,
Припадає до них, мов до вуст нареченій,
Обдуває намул вікової ріки.

Не кубушку він стулить із

У кохання є свої права,
Свій непередбачений талан:
Зоряна хвилина торжества,
Самоти студений океан.

У кохання є свої шляхи,
Суджені лише для двох сердець,
Є свої святині

Чорні крила птаха на снігу,
Сивиною іній ліг на пір’ї.
Ні хлівця, ні тину на подвір’ї.
Тополина, зігнута в дугу.

З осені все спалене дотла,
Навіть паша бур’янів убога.

По дорозі біг бичок,
Бачить — лізе їжачок.
Як лизне його бичок,
Як лизне його бичок,
Поколовся — та вбочок…
Ах!..

Їжачок сміється: То-то,
Їжачок сміється:

Ми посадим липи та клени —
буде наше місто зелене.
Ми посадим в полі тополі —
хай вони зростають поволі.

Ми обсадим школу бузками
та обів’єм площі квітками,
Хай ростуть