Платон Воронько

Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.

Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.

Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто

Супрун – козак на Запоріжжі,
Супрун – пілот у небесах.
Батьки звитяг – усе при збіжжі
На тракторах та на возах,
І нені – з кужелем на лаві
Чи з рискалем на буряках.
А їх

На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою

А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про

Переклад із Маяковського

Я вмить закреслив карту буднів,
хлюпнувши фарбами зі склянок.
Відкрив я в холодці на блюді
вилицюватість океану.
З рибин на вивісках

«…Той, що греблі рве».
Леся Українка, «Лісова пісня»

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

Гребінь глетчера Кавказу,
Мохом вицвілим обшитий,
Чеше чубик скелелазу –
Віковічному самшиту.
Трохи нижче, у міжгір’ї,
Там, де житла мов скрижалі,
Гріють в кожному

Гроза п’яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось,

«Ми – ковалі своєї долі», –
Старий вівчар казав щодня.
Його в комунівській квасолі
За землю вбила куркульня.
Сховали діда там же в полі
І написали на хресті:
«Ми – ковалі

Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління

Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на

Зовсім голенькі купались дівчата.
Ніч була тепла,
Імла як смола.
Блиснула блискавка,
Всі, мов качата,
З річки – туди, де одежа була.
Вкрились хустками, стислися вкупці…

Я знов у сні ходив до себе в гості
Стежиною, де б’ється осока
Коло млина, де у вербовій брості
Шумить кипінь на зрубі лотока.
Купався у ласкавім шумовинні,
Між палями шугав і

Чого ти так давно мовчиш,
Сага ворсклянська комишана?..
Ні, ти кричиш мені, кричиш,
Моя вербова і вільшана.
Я чую голос рідний твій, –
То голос матері моєї.
Щодня спішу,

У кохання є свої права,
Свій непередбачений талан:
Зоряна хвилина торжества,
Самоти студений океан.

У кохання є свої шляхи,
Суджені лише для двох сердець,
Є свої святині

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

Це вже ніч?
Та ні, іще не ніч.
Ще сонця слід багрянить виднокруг,
Ще сизі ластівки черкають Ворскли пруг,
На Вовчім у шибках – ні каганців, ні свіч…
Іще не ніч.

Ще

Три танкиста,
Три веселих друга –
Экипаж машины боевой.

Солдатська пісня

Ніч шептала перешерхлими губами:
«Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?»
Нахилялась

Сонце сходило за гуком,
Ні, не сходило – спливало.
Простягав до нього руки
Пишний бук над перевалом.
А воно на руки – хустку
З променистого серпанку…
Як ласкава Ксеня з