Платон Воронько

Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.

Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.

Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто

— Оленко маленька,
Чому ти раденька?
— Бо в мене весела рідня.
— Чому в тебе очі
Такі голубенькі?
— На небо дивлюся щодня.
— Чому це у квітах
У тебе сукенка?
— В

Мати щоліта полотна білила,
Праником била, била та й била
В кладку осикову, біля загати.
Гупає праник…
Лягаю спати.
Встану удосвіта — гупає праник,
Мов кроком пудовим

Осениця – не гучні обжинки,
А спокійний гуртовий обід.
Мов по краснім літі на поминки,
Сходиться в неділю всенький рід.

Будуть каша польова, горілка,
Квашені і свіжі

Ким ти зріс – чи явором, чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці,
Друже мій, похований за Бугом
Разом з кулеметом у тачанці?

Бомба з неба… Прилетіли коні,
Зранені

А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

Гребінь глетчера Кавказу,
Мохом вицвілим обшитий,
Чеше чубик скелелазу –
Віковічному самшиту.
Трохи нижче, у міжгір’ї,
Там, де житла мов скрижалі,
Гріють в кожному

Гроза п’яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось,

Зелена рибальська оселя
На березі моря в степах.
Стою, посивілий, мов скеля, –
Солоний пилок на губах.
Я сміх свій у збудженім щасті
Ловлю у юнацькім рою.
Чужі –

Жінка стоїть при труні,
Гріє руками холодне чоло.
Вона не зуміла віддати тепло
Найближчій людині за ночі і дні,
За довгі літа невеселі, трудні.
Шепоче:
– Я надто скупою

Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов’янським

В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села…
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж,

Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на

Чого ти так давно мовчиш,
Сага ворсклянська комишана?..
Ні, ти кричиш мені, кричиш,
Моя вербова і вільшана.
Я чую голос рідний твій, –
То голос матері моєї.
Щодня спішу,

У кохання є свої права,
Свій непередбачений талан:
Зоряна хвилина торжества,
Самоти студений океан.

У кохання є свої шляхи,
Суджені лише для двох сердець,
Є свої святині

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

Гроза шматує блискавками ніч,
Товче її, немов соломотряс.
Кошлату бурку не скидає з пліч
Вже третій тиждень громовий Кавказ.
Пишноти сонця, срібний бенкет зір –
Залиті

Не спиться весні, бо така молода.
В косі золотий молодик-гребінець,
А під ногами отава руда,
Крізь неї блакитний пробивсь пагінець
Проліска:
– Мамо, я змерз, я

Супрун – козак на Запоріжжі,
Супрун – пілот у небесах.
Батьки звитяг – усе при збіжжі
На тракторах та на возах,
І нені – з кужелем на лаві
Чи з рискалем на буряках.
А їх