Платон Воронько

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

Чорні крила птаха на снігу,
Сивиною іній ліг на пір’ї.
Ні хлівця, ні тину на подвір’ї.
Тополина, зігнута в дугу.

З осені все спалене дотла,
Навіть паша бур’янів убога.

Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та

Коні, вірні друзі,
Вбиті на Карпатах,
У страшній напрузі,
В шлеях при гарматах,

У грімких тачанках,
Де в задках – «максими»,
Що по вражих ланках –
Жаром

Багряна ніч. Пожежа чи гроза?
Привиділось. Ніч, як голубка, сиза.
І молодик за лозами поблизу,
І ним недоцілована роса.
Тоді бризантна хвиля од фугасу
На шмаття рознесе

Гіркий полин сивіє в межах,
На гонах – жито, пшениці.
Війна…
Хліба лягли в пожежах.
Лиш полини, мов ті бійці,
Стоять в обпалених одежах,
При них – бездомні

В тилу партизанськім, на бідній Волині,
Знайшли ми оселю в гнилій луговині.
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим –
Полинне подвір’я за тином лозовим.
Хатина стояла присохлим

Полісся. Праліс твані обступили.
Загін вернувся з рейду і упав.
Болотяні каганчики купав
Дбайливо промені уранці засвітили.

А хлопці спали, набували сили,
Всяк пень собі під

Три танкиста,
Три веселих друга –
Экипаж машины боевой.

Солдатська пісня

Ніч шептала перешерхлими губами:
«Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?»
Нахилялась

Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам’янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі

В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села…
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж,

Квіти люблять бджіл,
Бджоли квіти люблять.
Безліч міст і сіл
Немовлят голублять.
Геть по всій землі:
– Люленьки-люлі.

В час негоди мак
В пурпурну

Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум’янена, м’яка…
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі,

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

«Ми – ковалі своєї долі», –
Старий вівчар казав щодня.
Його в комунівській квасолі
За землю вбила куркульня.
Сховали діда там же в полі
І написали на хресті:
«Ми – ковалі

Супрун – козак на Запоріжжі,
Супрун – пілот у небесах.
Батьки звитяг – усе при збіжжі
На тракторах та на возах,
І нені – з кужелем на лаві
Чи з рискалем на буряках.
А їх

Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов’янським

Осениця – не гучні обжинки,
А спокійний гуртовий обід.
Мов по краснім літі на поминки,
Сходиться в неділю всенький рід.

Будуть каша польова, горілка,
Квашені і свіжі

Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька – стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,