Платон Воронько

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

Війною стрів мене цей Світ.
Із неба кидав до колиски
Заліза толові огризки
І вишень ранній первоцвіт.
Стогнав і лаявсь Білий Світ…
Та я не чув того нічого:
Було ще місяців

Драгі другарі!
Драгі другарі!
Нашим народам
Довіку у парі
Жити, творити
Омріяний світ.
Драгі другарі,
Я шлю вам привіт!

Знаю я вашу
Чудесну країну –
Доли

Це вже ніч?
Та ні, іще не ніч.
Ще сонця слід багрянить виднокруг,
Ще сизі ластівки черкають Ворскли пруг,
На Вовчім у шибках – ні каганців, ні свіч…
Іще не ніч.

Ще

Я умилась з милом,
Прилягла на килим,
І моя голівка
Між квіток — мов квітка,
Як ота найкраща,
Що квітчає килим.
А Банько — ледащо —
Не миється з милом.
І тому

Сніжна зіронька горить
В мене на віконці.
Як погасне, інша вмить
Спалахне на сонці.

Скільки їх, живих, ясних
Вранці мерехтіло!
Це малята зір нічних
В гості

Іде коза,
Стоїть лоза,
Густа, рясна, зелена.
«Яка краса! —
Кричить коза. —
Ця вся лоза для мене!»

І у кози
Аж дві сльози
У радощах повисли.
Тріщить

На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою

Я знов у сні ходив до себе в гості
Стежиною, де б’ється осока
Коло млина, де у вербовій брості
Шумить кипінь на зрубі лотока.
Купався у ласкавім шумовинні,
Між палями шугав і

По дорозі біг бичок,
Бачить — лізе їжачок.
Як лизне його бичок,
Як лизне його бичок,
Поколовся — та вбочок…
Ах!..

Їжачок сміється: То-то,
Їжачок сміється:

Ой, на горі огонь горить,
Під горою кура курить,
А в куряві зоря зорить,
Багряна зоря.

Вийшла в поле мати сива
Виглядати з бою сина,
Чорнобривого Максима,
Ще й

У широкому вікні
Є три зірочки ясні:
Перша – зірочка щаслива,
Друга – зірочка вродлива,
Третя – зірочка правдива,
Вірні подруги вони.

Люба донечко, засни
І тоді до

В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата,
А найменший – вереда,
Сивій мамі набрида.

Каже: Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала,

В небі, в морі
Сяють зорі,
Місяць в човнику
Пливе і питає:
Де живе той
Хлопчина-молодчина,
В кого ліжечко нове?

Я візьму його у човен,
Він зірок по вінця повен,

Вечір дуже добрий,
Вечір-побігайчик,
Забіжить, засвітить
Золотий каганчик.

Щоб цікаву книжку
Прочитала мати.
Ніч каганчик гасить,
Укладає спати.

Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління

Зовсім голенькі купались дівчата.
Ніч була тепла,
Імла як смола.
Блиснула блискавка,
Всі, мов качата,
З річки – туди, де одежа була.
Вкрились хустками, стислися вкупці…

У болгарок, у болгарів
Очі чорні, очі карі,
Очі сині,
Як і в нас на Україні,
У степах, на верховині
Очі чорні, очі карі,
Очі сині.

У болгарок, у жінок
На очах

Ми ходили по гриби,
Зайчика злякались,
Поховались за дуби,
Розгубили всі гриби.

Розгубили всі гриби –
Зайчика злякались.
Потім засміялись –
Зайчика злякались.

Стрілася на полі, руку подала,
Чорною бровою тихо повела.

Ніжно усміхнулась, зникла у житах, –
Хусточка майнула, наче білий птах.

Як повів бригаду славних косарів,
Хвилями