Платон Воронько

Жінка стоїть при труні,
Гріє руками холодне чоло.
Вона не зуміла віддати тепло
Найближчій людині за ночі і дні,
За довгі літа невеселі, трудні.
Шепоче:
– Я надто скупою

Приспів:
Через поле, через гай
Ходить хлопчик Помагай.

Бачить хлопчик — садять сад,
Він поміг скінчити ряд.
Вмить приніс відро води
І полив аж три ряди.
Рій

Сива матінка зима
Молоду яличку
Одягала крадькома
В снігову спідничку.

Обтрусило ялиня
Снігову спідничку,
Бо зелене убрання
До лиця яличкам.

У своєму

Сніг наткав полотна
Аж від лісу до вікна.
І сміється,
Задасться:
Ось так ширина!

А із того полотна,
Що від лісу до вікна,
Не пошиєш і спіднички.
Сніг того не

Я умилась з милом,
Прилягла на килим,
І моя голівка
Між квіток — мов квітка,
Як ота найкраща,
Що квітчає килим.
А Банько — ледащо —
Не миється з милом.
І тому

Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та

То був могутній духом чоловік.
Він знав:
Ніхто поміж людей за вік
Небесну блискавку іще до рук не брав, –
I вирушив у степ до грозових заграв.
Його знайшли убитим на

Мати внесе околоту,
Зварить куліш у горняті.
Ми дрова не йдем колоти –
Вже й тину нема при хаті.
Коли ж розлилася повінь,
В город нанесло красноталю,
Прибився трухлявий

Баранці, кудлаті баранці –
Білою отарою на морі.
Прикордонний корабель в дозорі,
Блискають локаторів хребці.
У чохлі гармата кормова,
Пусто у торпеднім

В очі сонцю дивитись нелегко також,
Як і совісті.
Часом глянеш, бува,– душу кине у дрож
З осоромності.

Тож повсюдно дивись в її очі гнівні,
У караючі.
Йди за совістю в

— «Кіт в чоботях» —
Гарна казка, —
Прочитавши, мовив кіт.
До шевця прибіг:
— Будь ласка,
Чобітки поший як слід. —
Швець пошив.
Узувся Вася,
Підківками

Я, маленька липка,
Виросту велика, —
Не ламай мене.
Я медовим цвітом
Зацвіту над світом, —
Бережи мене.
Тінь тобі я кину
У гарячу днину,—
Ти шануй мене.
Від дощу

В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата,
А найменший – вереда,
Сивій мамі набрида.

Каже: Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала,

Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька – стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні

Зовсім голенькі купались дівчата.
Ніч була тепла,
Імла як смола.
Блиснула блискавка,
Всі, мов качата,
З річки – туди, де одежа була.
Вкрились хустками, стислися вкупці…

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

Ми ходили по гриби,
Зайчика злякались,
Поховались за дуби,
Розгубили всі гриби.

Розгубили всі гриби –
Зайчика злякались.
Потім засміялись –
Зайчика злякались.

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда

Грай, бандуро, грай, бандуро, грай!
Хай луна летить за небокрай,
Хай усіх: і в дома, і в путі –
Зачарують струни золоті.

Грай, бандуро, грай, бандуро, грай!
Недругів нудьгою

У моєї доні
Оченята сонні,
Рученьки,
Мов з вати,
Доня
Хоче спати…

Ніч прийшла
Тихенька,
Спи,
Моя маленька…