Платон Воронько

Йшов сніжок на торжок
Продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
Загорнувсь по самі вуха.

Ой, сніг, ой, сніжок,
То був сніжний кожушок!

Як забіг у нім до хати,
Хутро

Сніжний віночок сплітає зима,
Такий, що не можна й намріяти.
Йду я тихенько, немов крадькома,
— Жалко віночок розвіяти.

Хай хоч погляну в люстерко: який?
Тільки ввійшла я до

В мене є чобітки —
Скороходи.
У садок, до луки,
На городи —
Носять скрізь мене ті чобітки,
Лиш дзвенять по сніжку підківки.

Залетів до ріки
В перегонці,
Замочив

Не чекайте мене молоду,
Я сама погуляю в саду,
Бо того, хто по серцю мені,
Не зустріну у цій стороні.

Він приїхав до мене із гір,
Повен сонця і радості зір.
Пил вапна,

В мене є така машина,
Що дирчить стара пружина,
А машина на ходу.
А у тата дві машини
Все стоять —
Нема пружини.
Я в механіки піду.

Прочитав у книзі кіт,
Що мишей ловити слід.
Бачить — скаче сіромаха.
Кіт накинувся з розмаху
І подумав:
«Я ж не знаю,
Як ловить, з якого краю —
Із хвоста чи з

Минувшина, яка ти дорога!
Скарбниця пам’яті і запорука дії.
Іду до тебе – серцем молодію,
Серпанком голубим колишеться юга,
І сивина моя, либонь, стає русява.
І знову стежка

Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.

Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.

Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

Три танкиста,
Три веселих друга –
Экипаж машины боевой.

Солдатська пісня

Ніч шептала перешерхлими губами:
«Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?»
Нахилялась

Хвалився кіт,
Що він убрід
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.

І ти ніколи не хвались,
Коли не можеш — не берись.

Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П’яніє луг, шумить, гуде
Опісля в’яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в

У кота великий хвіст.
Іде кіт до сіл і міст,
За моря, за океани —
Кожен хай на хвіст погляне.
Всі кричать:
«Оце дива!
Це так хвіст!
А голова?
Щось не видно за

— Журавлики-журавлі,
Де літали ви, малі,
Де бували?
— Ми у теплі краї,
У казкові гаї
Мандрували.

— Розкажіть, журавлі,
Як на дальній землі
Зимували?
— Ми в

Припорошені інеєм щоки,
Сніг блукає в кошлатих бровах.
А які ще тверді його кроки,
Рук живих широченний розмах.
Він з морозом веде поєдинки,
Він штурмує рвучку заметіль.

Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов’янським

Гроза п’яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось,

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

Вийду ніччю до води –
Ой, Дунай-ріка,
Ой, поля мої, сади –
Юність гомінка.

Я нічого не втаю
В серці молодім.
Первоцвітами в маю
Заквітчаю дім.

Замету тобі

Я спіймав у сітку
Снігура,
Посадив у клітку
З ятера.

Їсти він не хоче
Хліба і квасолі,
Ніби каже: «Хлопче,
Випусти на волю».

Відчинив я клітку
З