Пісні

Пригріло сонечко,
зраділа абрикоса,
що й сльозу пустила
бурштинову.

А в тій сльозині клею
побачили себе
і гори, і дерева,
й сонце.

Пташині співи у садку безлистім
таким тебе пронизують сирітством,
неначе серед теплої золи
розсілись просто неба погорільці
і, притопивши горе у горілці,
про щось веселе пісню

Я прахом був, у прах вернуся…
Але чи був?.. А що, як ні?..
І все приснилося мені
у віщім сні, який не збувся,
який тривав коротку мить,
клубився голубим туманом,
у тому сні

Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже,

Ти й справді виписався, бачу,
Ти вичерпав себе до дна,
Бо цю нову твою невдачу
Вже й навіть критик обмина!..

— Так що у вас, панкреатит?
Занадто бо обличчя кисле…
— Не знаю, тільки тут болить,
Та ще на непогоду тисне…

— А в мене забиває дух,
При хвилюванні — аритмія…
— А я немов

На ньому все іскриться:
Кожух і рукавиці,
і довга борода.
З дарунками торбина
Йому згинає спину,
Та впевнена хода.
Він прийде, не заблудиться
У полі сніговім,
Він

Гойдаючись на хвилях
Прудкої течії,
Пливуть мої кораблики,
Вітрильники мої.

Пливуть вони до моря,
Як справжні кораблі,
Дарма, що паперові,
Дарма, що замалі.

А

Кожному поету, щоби засвітати, треба ніч пройти сонцем: Рута Вітер, художниця і поетеса

Підступити навстріч, спалахнути буй-туром,
Щастю кинути виклик, хоч то ще зарано:

Іванові Миколайчуку, другові і гостеві Заньківчан, виконавцеві ролі Тараса

Я знав Івана: ми читали вірші,
Пили щось там – в майстерні Фани Бриж,
І доступались до незвісних

В залі, де багато вишиванок,
Де багато степу і Дніпра,
Дівчина, бентежна як підранок,
Вірить, що кохання не вмира.

Вірить: ми не згиблі, не пропащі
У плиткій настирній

Читаючи Григора Тютюнника

За вигоном – пагорб, тернище, вітряк,
І ти, мій довірливий хлопче:
Навіщо ти, хлопче, із серцем аж так?
Таж світ твоє серце

Долі отруйливі випари
В кров’ю залитих сибірах:
Встаньмо! Чи ж ми не люципери –
Ми вже не в ангельських шкірах.

Як уже нас не ганено
Ленінськими епохами –
Хто проти нас з

Це якесь несправжнє марево,
Не такого я хотів… –
Паперовий мій кораблику,
Ти на айсберг налетів!..

І ніхто-ніхто не знатиме,
Як воно і що воно:
На борту музика

— Ти маєш, небоже, питому вагу,
А я абсолютну, отож ні гу-гу!
Таким дріботинкам далеко до нас,
Бо хто я? — Валун!
Ну а ти — лиш алмаз!..

Всі рівні у лазні! —
Втішаються блазні.
Хто ж не рівний — той щодня
Жир у сауні зганя.

Ось вам рудименти несвободи:
Страх на сонце визирнуть з імли…
Не топчись на місці, мій народе,
Йди вперед — усі ж давно пішли!..

Чужі ідеї красти
вважав найбільшим злом:
Чого їх, справді, красти.
Вже ліпш купить диплом.

На блюді шинка, м’ясо, ковбаса,
Та він іще й кістку — глянь! — украв у пса…

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.