Пісні

Була пора незморена й незгіркла:
Село подільське, болота й вітри,
І ще на обрії Вовківська гірка —
Хлоп’ячий край мандрівок і відкрить.

В той ранній світ вертатися не прагнем

Як я виросту, матусю, —
Хочу бути моряком.
Зміряю морів красу всю
Міцно кованим судном.

Ні страху мені, ні стриму, –
Човне, човнику, лети!
Я судном своїм

Ой, музИка гарно грає,
Мило, звучно, дзвінко так,
Півник крилами махає
І дає оркестрі знак.

Вже нявчить тоненько котик,
Грубим басом джміль гуде,
Хрущ бринить не без

Різдво, і гомоном перлистим
Колядки звуки гомонять.
Ялинки вогники іскристі
Палають, міняться, горять.

Тож обступім кругом ялину,
Хай світло зірки на верху,
З’єднає нас в

То й що, як зопалу –
В опалу?!
Опала
палом
відпала
Й з опали попелу
Помалу
Знов дотягнуся
До сідла,
А там – що будь!
Яку ж досаду
До саду

А що станеться так,
Я не мав і на мислі…
Я придумав тебе
У хвилину самотності –
На хвилину розради…

І раптом заблисла,
Наче образ первісний
В словесному

Встелю килимом ослін.
Відіб’ється відо стін
зелень, жовть і червінь,
ніби весен первінь.

Білий застіл дам на стіл,
мед липневий злотих бджіл,
грона

Рівний степ, широкий степ
видовжується і росте,
могили товпляться узгір’ям.
Як вимірять страшне безмір’я
висот і сил, стремлінь, снаги?
Як не притиснуть остроги

За око – враже око,
оселя – за оселю!
Благословляйте келих,
де хміль нуртує соком!

За око — враже око!
Одному з двох упасти.
Рука тверда, гранчаста,
ніж гострий та

А я пасу думок своїх рої,
допоки ще цвітуть поля й гаї,
наснажуюсь медовим ароматом
й пишу собі тихенько рубаї.

* * *

Все почалося, знаю, з троглодитів,
що вижили в

Перуне, освяти мечі!
Вперед, зловіщі посланці:
Іде! Іде!
Із-під копит
вогонь і пил.
Побідная тремтить Ітиль.
Царгороде, тремти!
Тремти, Дунаю, Волго!
Іде, іде син

“Лисиці брешуть на щити…”
А блискавиці – крешуть.
Сидять на березі кроти
І язиками чешуть,
І чешуть ситі животи:
“Нехай лисиці брешуть!”.
А по ріці пливуть плоти,
А на

Далека Індіє! Країно чарів, снів,
Країно величі і дивного упадку;
Заглянути-б в серця твоїх доньок, синів,
Знайти-б єднаючу світи далекі кладку.

Тілак, аскет Ганді, Робіндранат

Пливем, пливем на світі грані,
З жахних, ненавидних пустель,
Верстаємо шляхи незнані,
По безбрежнім океані,
Проміж підводних гострих скель.

Рука на кермі, — око в

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться,

Спивайтесь, хто хоче і може,
Хто з ранку до вечора п’є,
А тим, хто не може,
Сусіда підможе,
На те ж він сусіда і є.
І чарку наллє, і намаже
Чим-небудь сякий

Злиняв чепурний грім, припала пилом маска,
Багатий костюмаж пороз’їдали молі, —
І вже ні темнота, ні звичка, ані ласка
Не виручать з біди, — відіграно вже ролі.

Відіграно давно,

Я сказав Петькові:
— Якщо хочеш знать,
у моєї мами
діток — двадцять п’ять!

А Петько сміється,
каже:
— Ой, помру!
Може, ти покажеш
брата чи сестру?
— Це для

Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!

о Оріяно духмяно аж п’яно
де чебрецями а де ковилою
синьо-смарагдово-золототкано
понад Айдаром Осколом Сулою
Убіддю Либіддю Удаєм Супоєм
Убортю Прип’яттю аж бо до