Пісні

“А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнання долю злу й пропащу,
Який не баче рідних луговин,
— За мене ще

Океанний подих; я скупався;
і розвів огонь з обламків:
барва — помаранч і свіжа паска! —
пломенить, мов кінь буланий…
кінь від «Одкровення»,— чайки скрикнуть,
на немов’я, сон,

И начяша князи про малое се великое
мльвити а сами на себе крамолу ковати.
Слово о полку Ігореві

Пізнати нам роковано й дано
людей татарських їдь, і чорні ради,
і

Ой, горе, горе тій чайці небозі.
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Із пісні, що її — за “Історією Русів” — мав скласти гетьман Мазепа

З доріг далеких краю степового,

Ой, я не вернуся, бо роду боюся,
Кого сподобала, того тримаюся!
Із пісні про смерть дівчини, що помандрувала з чужоземцями

І вроди чар, і пал твоїх долонь,
і рутяний

Віки минали ордами обідрані,
Та завжди — крізь вогонь, ясир і смерть —
Ішли дівчата повногруді з відрами
Води живої сповненими вщерть.

В подружжя ставши з обраними

Унучками двома нам квітне днів світання:
Сповнився Ладі рік і Тані — літа три.
На руки візьмеш Ладу, заздро стежить Таня,
Йдеш в танець з Танею, зчиняє Лада крик.

То кожна з них

Вже стукнуло на зиму — і не кличе
Юнацького захоплення порив.
Морозний вечір інеєм обличчя
І очі тьмяним померком покрив.

Та поки ще не всі померкли клади
І чорний крук не

Узявши черлені, зелінки й синяви,
На полотні побіленім розмажем —
І зелен-квітень завихрений і пінявий
Розгорнеться привабливим пейзажем.

Обвіє просинь вітряними

То квітли білим кетяги черемхи —
І гілку я зірвав тобі розквітлу,
Щоб наші очі в померках не мерхли,
Щоб дні леліли пахощами вітру.

Далеку мить згадавши, на хвилину
Примерхлі

Спалахкотіли хвилями гарячими
Серпневі відлети і клекоти,
Нам очі чемерицею замрячили,
В устах лишили посмак блекоти.

Буремні коні потоптали потоптом
Квітки й кущі на грядці

У дні марні, як світ набридне дійсний
Із немочі ми вирватись запрагнем,
На мить нас чаром заворожить Дісней,
Обмарить небувалим дивом гарним.

На фільмовій погарцювавши

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові

Тебе я вигадав знічев’я,
Коли самотньо бідував
Серед юрмовища,
А ще я
Тебе тобі намалював.
Тепер дивуймося обоє:
Любов’ю вигадка стає,
А все,
Що не стає

Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом –
Це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого,
А про своє – забудь;
Воно лиш епізод малий
В житті великому твоєму,
Й не

Втікає мій рядок,
Немов ручай по зливі, –
Хіба ж наздоженеш
Сяйливу мить життя?!

На мокрій від сльози
Твоїй щоці
Мінливі
Промінчики чуттів
Примерхло

Я лиш мала пташина
Непримітна
В рясному вітті вишень.
Я лишень
Притишена півнота одноцвітна
На празнику розмаєних вишень.
Все ж вірю я:
Хтось виокремить

Онуку Тарасу

Вербові котики пригрілись на осонні
і споглядають завеснілий світ,
і муркотить на божім підвіконні
найголовніший жмуроокий кіт,
рудий і круглий… Сонцем

Пиши, допоки вільно дишеться,
І дихай, поки не задушиться
В душі твоїй жадоба жить;
Живи, допоки кров біжить
Із горла вірша; хай ворушиться
Приснулий сумнів – ти

Ця мить нехай летить,
Хоча вона й прекрасна, –
Поволі відщемить,
Як втрата власна.

Найгірше те, що ми
Цієї миті
В стосунку з добрими людьми
Були сердиті!