Пісні

У мами доня з рожевим личком.
В білявих кісках – дві сині стрічки.
Співає доня, неначе пташка.
А працьовита! Як та мурашка!
Танцює доня – немов пір’їнка.
Каже всім доня: “Я –

Літає бджілка по леваді.
Літає бджілка по саду.
А день – по вінця повний зваби,
Комусь на щастя чи біду.

А бджілка день у день в роботі.
Таке життя вона вела.
Її пресяйна

Як весні раділа
Кожна людська хата, –
До людей зближались
Великодні свята.

Готувались люди –
І дорослі, й діти:
Як же то найкраще
Їх собі зустріти.

У Маринки

В розорній синяві човни пливуть;
ми поруч!— палення священне.
Липневу пінність вип’є: півживу,
не як твої гілки, черешне.
При щоглі навскіс крилля лебедине:
летить! недружня

Піввічности згора,— тебе не видно,
та з глибини душі корал
не дужче кров’ю в течії поблідне,
як образ: біль не покарав,
І це — на острівці, де в кросно струнить
неспокій з

На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в

В трикутнику не свічі всіх світів,
де віщування душу ждуть.
Ні: лан троянд несурмно сповістив
про стежку в росянім сліду.

Кущами струнна, ніби зріст співзвуччя,
вся «розквіт

В турботі — скора; мов розбивши крилля,
зірниця в скелях неталанна!..
зросла, як псальми: смолками взоріла,
висока в небі від палання,
що тільки в Баха з гомонів

Зустрівся втомлений туман травинці
(де листя шелестить об камінь);
він з пурпуру й вина й огню навислі —
торкає шатинки: не сплямить.

їх свічено, мов з бігунів, звидніти,
з

Поголубіла, бігши, тінь по втомі —
сухого посвіту, що гріє.
Отак чуття! піщинками надломить
йому кришталь — нещастя різне.

І мертва музика, жорстокість сіра,
просиплеться в

Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.

Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви

Помайоріли журавлі при ниві
що хилиться, в могилах сизих.
Там предки! з кіньми сонця боронились,
від кручі викляті, мов схизми.

Без листа, як вісон поткавши —далі,
навала в

Легкозелена дужка і вгорі
чотири чашечки в росинах…
Розквітли повно! їм в огні згорніть —
нитки свічні, то не розсиплять.

А далі, невиданно в світнім місці,
жаринка жевріє

Рвуться невслідимі руки ватри
в крузі каменя — з обстроїв.
А згадавши, нам погорювати:
чом, дружино, їй не гості?
Зарево з поляни; вкруг ялинник;
і смутна беріз

Звалює двірці вино зелене —
празниковістю гудучі.
Вже і кружево в чаїний лемент
гірко спінюється йдучи.

Скеля вечора червінна в кварцах;
кров проллється з самородків…
І

Вже сирени на од’їзд гучний затрубіли:
— Золотий, буйний стяг піднесіте!
Б’ється серце і рветься у білих вітрилах,
як вітер…

— Хто сказав, що залізні оці кораблі
Це не наші

I
Чорний поїзд у зоряній ночі,
Хмари іскор — полум’яний дим.
У вагоні волошкові очі:
Із куточка вогнем молодим.

Миле личко загорнене в хустку
І карміном розцвілі уста

На нитині — на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,—

Да не ущитятся щити своими,
и да посечени будут мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів

Панні Нілі…

Білим листкам оцим, ясная панно,
я не довірю ніяких таїн —
і перед ними, як перед вами,
мислі сховаю мої.

Прості слова тут, неначе платочки
цвіту