Пісні

Гайда в ліс! Найдемо жолудь!
— А навіщо?
Щоб над ставом посадити.
— А навіщо?
Щоб там дуб високий виріс.
— А навіщо?
Щоб гніздо звила синичка.
— А навіщо?
Щоб зросли

“А я у гай ходила…”
Цю пісеньку дзвінку
Дівчатка розучили
У нашім дитсадку.

Про зайчика моторного,
Що спав на тім горбку,
Співали вони хором,
А я казав:
—

Наснись мені, коли спадуть тумани,
Які зіп’ють цей березневий сніг,
Струмками птиць весна тектиме в ранок,
Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.
Прийди тоді, тривожна і

Гарні діти в нашій групі,
Але це вже — через край:
Всі ми граємося вкупі,
А окремо — Нечіпай.

Коли стане хто просити:
— Іграшку чи книжку дай.
Губи він надме сердито

Мої літа мені не вельми раді,
Але киплять фантазії, киплять.
Очерети, мов козаки в засаді,
не встигли навіть списів заховать.

Оголює шаблі супроти вітру
Невидима кіннота

Все — як було… Ті ж велети-дерева,
Те ж — океаном! — чарівне зело,
Те ж срібне мерехтіння полудневе,
Що в спечну днину вихрить над селом.
І стежка — та ж… Вона на ближні луки,

Побреду знов просторами,
сонцем наскрізь пропах.
Зацілований зорями,
упаду у степах.
Весь знесилений, зморений, –
я тягнусь до трави,
доторкнуся до кореня:
– Ізціли,

Вже хутко день. Сховався місяць.
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.

Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто

Десь дощ іде –
Не мовкнуть голоси зозуль.
Чи хлопчик я?
Так хочу дохопитися рукою до гнізда,
Де блискавка лежить,
Як вовною обтулена змія.
Десь дощ іде.

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг…
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до

У Вероні, гей, на брамі кам’яній,
Там стояли три жовняри молоді;
Як стояли, так стояли, говорили:
Бодай би ся ясні мури розвалили!
Не так мури кам’янії, як ті брами, —

Над багряним черемховим цвітом
Солов’їний світанок встає.
У яке, у яке моє літо
Пісня радості щедро наллє.

Наслухаю і дихать не смію.
Шаленіють в гаю солов’ї.
І світає,

Віють – не віють
Крила серпневої ночі.
Як легко упала вона
На каменисту долину.
Як освітила гори,
Як потік розсрібнила!…
І тихо в долині.
По диких заломах

Не в бога смерті і рабства —
Вірю в одвічне буття
Творчої сили і радості світлої
І що я її паросток,
Листок на гілці, дитя.
Не жадає від мене нічого,
Світлом чарує душу

Я не вірю ніякому чорту,
Ні в земних, ні в небесних богів…
Захлинеться наш світ од потопу,
Од вселенської патоки слів.

Той дияволом янгола робить,
Той нечистому крильця

Ність тишини ніде у нас в таборі…
Оксана Лятуринська.

За стінкою хідня, і сміх, і гамір:
ось раптом сварка, потім хтось регоче.
Що їм до того, що в святій нестямі

Сонет

Пірнув мій зір углиб, у синю просторінь,
Пірнув — і там замість землі звичайних меж
Він раптом уловив її круглясту тінь
І вибух захвату поніс від

РРРеволюцію
писати
З трррьома ррри-ррри!
Щоб гурррикан
ррревів
з еррреба
й ррревли вітррри!
Візьміть ви слово вітер,
одкиньте ер, –
і стане царсьский

Уривок

Червоні чвари!
Час червоний!
Чурило
черево
чи чоло,
чи чо,
чи чох,
чи чор зна що?
Чи очі плачуть,
чи регочуть?
Чи чорне щось