Пісні

Хмари низько пливуть.
Обережно, ялини,
не жартуйте:
вершини – мов гострі ножі…
Як в диму, погубилися
гори й долини,
поїзди і пастуші вогні
на межі…
Що лишається

З Расула Гамзатова

Поспати знову птахи не дали,
У саклях сонце вікна заливає,
Проміння мчить, немов живі вали,
Мов океан, що острови змиває.

Мов срібло, дзвонить

Ну для чого руки мені,
як не маю чого робити?
Ну для чого ноги мені,
як не маю землі ходити?
Ну для чого мені голова,
коли думи у ній немає?
Ну для чого мені права –
раб

Внизу Дніпро… Над сірою водою
сталеве небо провиса, торкає
той, дальній, берег жовтого піску,
порізаного хвилями на скиби…

Ми тимчасові тут — і ти, і я.
і сосни, що ніколи

Диптих
……Пам’яті Володимира Івасюка

І
Нас вовік не було. Ні малих, ні великих.
В Україні Вкраїни замало вовік.
Та на диких вітрах, по-азійському диких,

3апрягти до саней чотири чалі коні
і вчвал, і вчвал!
3аіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,
аж луна відіб’ється
від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний
і

Конець тій ниві, конець,
будемо плести вінець.
Зв’яжемо жито в снопи,
зложимо збіжжя в копи,
підемо до господині,
дамо віночок нині:
“Прийми віночок з жита
з ниви, що

Не раз, як сонце лягне за горою
Й на плесо моря впадуть фіолети,
Іду до твого тихого покою,
Як хорий путник, що затратив мету.
Ніжні мусліни пеленають гори,
Грудь хвиль цілують

Пекельний жар, жажда в’ялить
Кругом піщане море…
Диви: оаза! Там біжить
Нещасний путник — боресь!
Послідних сил ще не добув.
Русло ріки розкрилось…
Біжить щосил, пристав,

Спи, дитинко моя, сонце мого життя,
Яра квітко пахучого маю!
Най колише тебе любий чар забуття,
Срібна мрія про розкоші раю.
Не дивися, що я вже від провесни літ
Ходжу п’яна

Коби я мав якісь надлюдські сили
І володів огнем пророчих слів,
Я б створив усі давні могили
І воскресив усіх мертвих борців.
Діла героїв, може б, розбудили
У ваших жилах кров

Тарасовими думами засіяний,
Піснями переповнений крилатими,
Мій рідний краю, славою овіяний –
Копитьми топтаний і стріляний гарматами.

Був цькований панами, як вовками,
Що

Там, де сходить сонце, – рай,
Де заходить – пекло.
Грай, моя бандуро, грай,
Поки ще не смеркло.
До останньої струни
Тебе не покину.
До білої сивини,
До скону, до

Соловей, співаючи, заплющує очі і не помічає що робиться навколо. Знаючи це, деякі люді ловлять пташок у момент їх найвищого натхнення.

В соловейка до співань охота,
Я любив ті

— Чи чув? Віднині Козоріз
Не голова сільради.
— Що ж, справедливо! Не доріс
Славко на ці посади.

— Тепер начальником він став
На весь район, чувати.
— Що ж, справедливо!

Попід муром тополята стоять –
не чотири та й не п’ять тополят.

Перший, щонайвищий, свище:
я найви,
я найви,
я найвищий!

Другий – не такий, як усі,–
на бруківку жовте

На конференціях чи зборах,
На з’їзді, пленумі, декаді,
Очей не зводив з фотокора
І позував, як на естраді.

Таке було у нього хобі –
Пролізти в перший ряд і сісти.
А як

Не їсть, не п’є, відсунув навіть чарку.
Що у людини за журба-турбота?
Кошмар! Забув узяти секретарку,
Щоб все йому підносила до рота!

— Налити б час, та кума щось немає,
Ного дружина не пуска, це точно.
— Ну й що ж? Із ким такого не буває?
Ти наливай. Кум питиме… заочно!

Яка то, боже, парочка була!
Він — Аполлон, вона — вважай, Венера.
Таким життя солодке, як халва.
Їм справжній рай — курінь а чи печера.

Він не гуляв, не відав цигарок,
Ні