Пісні

Золоті батоги над землею свистять,
Золоті батоги Огнедара.
По шляху, по дорозі потоки біжать —
Баранів злоторунних отара.
По шляху, по дорозі, по чорних полях
Барани злоторунні

Якось сонечко казало:
— Буду все собі світити! —
Почув дощик: — Пуття мало,
От я краще буду лити!
— З тебе людям холод, слота, —
Каже сонечко і слуха.
Відрік дощик: — Не

Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
«Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де

Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно

Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —
Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину,

Сусід мій, маленький оранжевий поні,
ростив деревце на блакитнім балконі.
Щодня достигали на нім мандаринки —
оранжеві кулі в пахучих шкоринках.

І кожного ранку оранжевий

Книгарня — (Ерн, Хоткевич і Тичинка),
По ставки до «Вістей»,
А там до Тані знов;
Музей Сковороди, в друкарню на хвилинку
За «Книгою повстань».
Гей, браво —
вийшла-таки

Подивись на мене Йольцю –
(Очі – вогкий сад).
М’які лінії схили до мене –
(Яблука в саду).
Задрімав огник в заснулих віях твоїх очей,
Тілько тіло дихає плодінням,
Наче дощ

Герані у хаті —
Їм тепло зимою.
Сніжинки крилаті
Летять за стіною.

Летять під шибками:
«Он квіти в теплі!»
Й замерзли квітками
Сніжинки на склі.

Не спи, сину! Час не спати:
Перед ранком ясним, гарним
Ще темніють ночі шати,
Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають
Усе добре, усе чисте,
Тільки того й

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну

Коли чорнюща ніч настала,
коли й Сова вже задрімала,
згасивши електричний зір —
мишва нечутно вийшла з нір
і оточила Капітана.
А Кіт промуркотів з дивана:
— Яке це

Вечоріє. День відходить.
Сонно дихають поля.
Тихі зорі, повні води —
це, дитя, твоя земля!

За рікою пахнуть трави.
Стука дятел по корі.
У шибках цвітуть заграви

Гул валами важко йде,
Вітер вигнаний гуляє —
Масляниста, синя димка:
Маслянисто-вогкий пил.
Вал крутошний, на каменя спотикнувшись,
Підривом вдаряє уверх
Та й осідає

Нехай модні поети викручують ноги,
Ганяючи краще твій подих на слово впіймати,
Хай брільянти в очі вкладають,
За пазуху мармур,
І під вії шовк.
А я простим, дитячим

Це вже ніч?
Та ні, іще не ніч.
Ще сонця слід багрянить виднокруг,
Ще сизі ластівки черкають Ворскли пруг,
На Вовчім у шибках – ні каганців, ні свіч…
Іще не ніч.

Ще

Ой зацвіла папороть,
зацвіла
на Купала в темряву
між дерев.

А у лісі реготом
лісовик
прокидає шелести
і жахи.

Ой як хочеться, хочеться
взяти скарб —
ті

І світла алея
веде до стрімкої води.
Скажи мені, де я?
І звідки ця легкість ходи?
Засипаний квітом будиночка сонячний дах.

С кажи мені, звідки в мені ця сліпуча вода?
І

Критикові Петру Єфремову

Ні, я не Уїтмен,
Новий я, ще незнаний,
Що бунтом полоснув між хвилями знамен.
Я духом розійшовсь і втілився між вами,
Щоб людський дух,

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.