Пісні

Серед поля стоїть хлопчик
по коліна у траві,
позолочений віночок
має він на голові.
і до вечора за сонцем
обертається навкруг…
Здогадалися ви, хто це
і як зветься сонця

Кохання, кохання —
Що за штукенція?
Молекул, атомів прочування,
Одухотворена інтерференція.

Заздрість, заздрість —
Що за оказія?
Ніч, убивча безпорадність,
Глуха,

Дитинка і Мати. Картина звичайна.
А все ж наче сонця промінням осяйна.

Блакитом мальована, сонцем залита
і стяжками – чаром веселки сповита…

Загорнена в вічність… в безмежні

Із земних скарбів всіх ніщо на власність
Не маю… не хотіла…

Манила — кликала мене лиш ясність
До світла я стреміла.

Спинялась там — де в’яла квітка біла
Спинялась… берегла

Мого життя газельну срібність
І випадковість
Складаю в картки вузьку безмірність
І загадковість

Моїх гріхів легку безкарність
І слів блискучість
Знов наповняє

Моя земленько ти ріднесенька,
як твій чар описати?
Не затихла ще моя пісенька,
Щоб про тебе співати.
Ніч невидная, ніч тихесенька,
Але сон не приходить.
Моя земелько ти

Зайчик в поле поскакав –
Видно пару вушок.
За ним песик – гав-гав-гав! –
Ловить за кожушок.

Але зайчик – скік та скік,
Дав ніженькам знати:
Сюди-туди – скоро втік
До

Край лісу, на полянці,
На свіжому дубку
Кує зозуля вранці:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Внизу біжить струмочок
По жовтому піску.
І здалека всім чути:
Ку-ку, ку-ку,

Ввечері при лямпі сидиться,
Так мило кругом стало.
Діточкам довго не спиться,
Плеще громада мала.

Та днесь історія інша,
Діти спішаться до сну,
Лиш Іруся

Сніг спадає і скрізь так біло
Ніби тіло
Лебідки білосніжної
Прозорий вітер з біловіт
На цілий світ
Скидає плями дивовижні.

Усе іскриться все кружляє
І ясно

Розчинивсь безшумно ґрот.
Вийшли з ґроту гном і чорт.
Вийшли згинці, потайком.
«Скучно», – шепче гному чорт,
«Скучно», – плаче тихо гном.

Мертва тиш лежить

— Де ж ти, пісенько, бувала?
Хто ж це твої друзі?
— Я з вітроньком ночувала
В зеленому лузі.
З буйним вітром ночувала,
З ясним сонцем встала,
З квіточками вмивалася,
З

На яблуні, на вершечку,
Галузочки шелестять, –
Там гніздечко, а в гніздечку
Пташенят маленьких п'ять.
П'ять сердечок б'є рівненько,
Десять очок блискотить:
Чи з мушками не

I
Чей то буде радість всім
І не вийде се на шкоду,
Як вам, дітки, оповім
Микольцеву пригоду.
Наш Микольцьо звісний тим,
Що страху не знав нітрішки;
На пригоди йде, як

Пусти мене, мати, в літню пору
У гаї, до сонця, до простору.
Пусти мандрувати,
Край свій пізнавати,
Вітчизну свою неозору.
Зберемося, друзі, рано-вранці,
Поставим намети

Я мов метелик я білий білий
Як він химерний як він несмілий
Літаю біло у білім сяйві
Лечу для лету летить у рай він

У бистрих зняттях у м’яких скоках
Він день живе лиш він

Дванадцять було їх од Чорного Звіра,
Од Чорного Звіра з бездонних ночей.
Їх косить, їх косить червона Сокира,
Їм смутно всміхаються душі людей.

Родились од Звіра, а тихі як

Ой, хто бачив,
чи ні?
Утік песик
Мені.
Оттакенький
Малий,
І усенький
Рудий.
Білі вушка і ніс
І ще й бубличком хвіст.

Гарні сани, та скривились
На досаду дітворі:
Тільки сядеш — вже й скотились…
Через голову з гори!

В сніг упасти — то не смішки!
А санки гег-ген летять!
І доводиться вже

Порвалася пряжа. Згубились кінці
…А перстень блищить і блищить на руці.
А звуки з словами, як в пісні, злились
Проспівані серцем до серця колись…

І серце, як скрипка, виводить і