Пісні

Моя земленько ти ріднесенька,
як твій чар описати?
Не затихла ще моя пісенька,
Щоб про тебе співати.
Ніч невидная, ніч тихесенька,
Але сон не приходить.
Моя земелько ти

На яблуні, на вершечку,
Галузочки шелестять, –
Там гніздечко, а в гніздечку
Пташенят маленьких п'ять.
П'ять сердечок б'є рівненько,
Десять очок блискотить:
Чи з мушками не

Ой, хто бачив,
чи ні?
Утік песик
Мені.
Оттакенький
Малий,
І усенький
Рудий.
Білі вушка і ніс
І ще й бубличком хвіст.

Порвалася пряжа. Згубились кінці
…А перстень блищить і блищить на руці.
А звуки з словами, як в пісні, злились
Проспівані серцем до серця колись…

І серце, як скрипка, виводить і

Розчинивсь безшумно ґрот.
Вийшли з ґроту гном і чорт.
Вийшли згинці, потайком.
«Скучно», – шепче гному чорт,
«Скучно», – плаче тихо гном.

Мертва тиш лежить

Пташка-щебетушка
Гніздечко звила,
Четверо яєчок
В гніздечко знесла.
Вилупились дітки —
Пташечки малі,
Саме як на рожі
Квіти зацвіли.
«Пі, пі, пі»,—

От уже п’ятнадцять літ
Ми все тягнемо в забрід,
І од спеки наше тіло
І змарніло й почорніло.
Гей, гей, панібрате,
І змарніло й почорніло!

Пізно спати ми лягли,
Як

Як я люблю людей… А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша.

Чому стремиш творити й добувати?
Нужденне є людини здобування;
Нужденні — похвала і самохвальство,
Бо, що з похвал? Чин хвалить, не людина.
Нужденна спрага сповнитись у цілі,

Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —
Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину,

Порвав би я розпуки тужні пута,
Коли б були залізнії вони,
Поплила б пісня вільна і нескута
В даль над розспівані лани.
Я б у розпуці тій летів піснями
Над синню гір до

Дивовижа та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:

В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа.

Хто це пісеньку таку
Нам співа: «Ку-ку-рі-ку»?
Це наш півник-співунець,
Золотий гребінець.

Це він будить так діток,
Щоб вставали,
Не проспали,
Не спізнились в

Золото, золото, вславлене по світу!
Все продаси ти, все купиш без розпиту.
Добре тому, хто гребе тебе жменею;
Важко без тебе — з пустою кишенею.
Хлопцям ти втіху даєш, а на

В полі доля стояла,
Брівоньками моргала:
«З гаю, хлопці, до мене —
Добрий розум у мене.
Добрий розум в голові,
Гострі ножі у траві;
Гострі ножі точені,
В крові панів

Не спи, сину! Час не спати:
Перед ранком ясним, гарним
Ще темніють ночі шати,
Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають
Усе добре, усе чисте,
Тільки того й

Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно

Нехай модні поети викручують ноги,
Ганяючи краще твій подих на слово впіймати,
Хай брільянти в очі вкладають,
За пазуху мармур,
І під вії шовк.
А я простим, дитячим

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

І світла алея
веде до стрімкої води.
Скажи мені, де я?
І звідки ця легкість ходи?
Засипаний квітом будиночка сонячний дах.

С кажи мені, звідки в мені ця сліпуча вода?
І