Пісні

Голубіють сніги вдалині,
В тиші іній гілки сповиває.
І ніде, як здається мені,
Ні біди, ні печалі немає.

Тільки сонце ясне променить,
Тільки простір дзвенить кришталево,

Жив та був собі Іван,
Управляв Іваном пан.
Увірвавсь терпець Івану,
Дав Іван по шиї пану.
Пан пропав. Іван куняв,
Бо ніхто не підганяв.
Зажурились вчені люди:
Що з

Кум із міста повернувся після свят.
— От я,— каже,— надивився дива, брат!
Бачив,— каже,— я у місті чудеса:
Йде мужчина і веде на шворці пса.
В того псюги — здоровенний чорний рот…

Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.

Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в

Писать жене в альбом – немного странно,
Но хочешь ты – и я пишу, мой друг.
Во время оно, помнишь, беспрестанно
Мой взор искал тебя в кругу подруг.
Как упоительны бывали наши

Ось чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий

Моя любов — то крапелька медова
На раз єдиний на твої уста.
Моя печаль — то хмарка вечорова
На усмішку твою, що з уст зліта,
Неначе ластівка, у небо веселкове.
То все на мить

Орлу схотілось попоїсти;
Піднявсь угору птичий цар
І вгледів відтіля, що край ставка овчар
Онучі прати мусив сісти,
Отара ж попаски попхалась навмання.
Орлу се по нутру;

На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру

Питається море в Дону:
«Відкіль гониш води?
Яку росиш ти сторону
І поїш народи?»

«Біжать мої світлі води
З далекого краю:
Славні сторони й народи
Рошу й

Ой летіла птиця —
пе-ре-пе-л и-ця,
не під небесами —
житами, вівсами,
гречками медвистими,
пшеницями чистими.

Хвалилася птиця —
пе-ре-пе-л и-ця:
— Здрастуй,

1
Липень липовий цвіт
Нахилив до воріт,
Каже: — Чуєте, люди,
Кличу бджіл звідусюди:
Цілий рік кожна хата
Буде медом багата.
А ще в мене доволі
Є роботи і в полі.

На від’їзд із Полтави М. М. Лонгінова 22 травня 1842

А доки ж нам у Полтаві
Бить байдики, пане!
Наробив єси вже слави,
Чи надовго стане?
Порозтринькав все дівчатам:

(Казка)
На землю злізла ніч… Нігде ані шиширхне;
Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)
На річці тій жили батьки

Звуть пташину просто,
Звуть пташину — плиска.
А у неї хвостик —
Начебто колиска.
Плисочка гойдає
Дівчинку-веснянку
Й ніжно їй співає
Пісню-колисанку.
Щоб росла

Балада

“Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!”
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці,

(На вечір з танцями у нас 12 січня 1856)

Скачи, мати, серед хати,
Підтикай запаску!
Шахрай нитки і півмітки
За шинкарську ласку.
Хай сусідки папослідки

Чи зумієш ти кохати,
Щоб за все, про все забути,
Щоб усі зірвати пути,
Щоб усі зламати грати?
Чи зумієш ти літати,
Щоб зі мною в парі бути?

Чи здолаєш ти в кохання

Всім удовам війни присвячую

Застогнало, заплакало –
Чи сова, чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.

Недобілене около…
Щітка випала з рук.
Тільки