Пісні

Під Гаєм хтось Огонь покинув, —
Чи подорожній там, чи косарі були,
Чи, може, вівчарі картопельку пекли —
Вітрець моторненький прилинув
І потихеньку роздував.
Розжеврівся

Був теплий дощ, в траві стоїть вода,
На гілці синя бабка обсихає,
Запах буркун гостріше. Молода
Уперше в небі ластівка ширяє.

Підв’язуючи світлий виноград,
Сміється дівчина

Немає гірш, як буть собі нудним:
Не гіркість яду — кислощі цитрини,
Не розмахи в оркестрі огнянім,
А квиління фальшиве мандолини.

Огонь пройшов, і залишився дим,
Про бурю

Сорока Орлові казала:

— Скажи мені, чи тобі не набридло невпинно вихором шугати у безкраїх небесних просторах — то вгору, то вниз, наче по гвинтових сходах?..

— Я б нізащо на землю не

Вийся, жайворонку, вийся
Над полями,
Розважай людськую тугу
Ти піснями.

В небі, чистім і прозорім,
Сонце сяє,
Наче в морі, в жовтім житі
Хвиля грає.

Подивись:

Шипшини кущ у мене під вікном
Цвіте блідо-рожевим, скромним цвітом
І переносить в молодість мене,
На польові дороги перехресні,
У ранки срібні, в вечори янтарні,
Що віщували

Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть,

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі

Пахучий пил невпинно осіда,
Фарбує все у матові півтони,
І голоси людські — як відгомони
Того, про що розказує вода.

Черги спокійно кожен дожида,
Я сам у маренні якомусь

Знов прибули до нашої шпаківні
Її, мабуть, торішні хазяї
І зразу співи почали свої,
Насмішкуватим спрямуванням дивні.

Оригінальності від них не ждіть:
Шпаки — це імітатори

Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур’яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
— Нащо се ти колючок начіпляла?
— А ти нащо? — вона його спитала.
— Я?

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той

Ми тебе зовсім марнуєм,
О щасливий час життя!
Мов тягар на спині чуєм,
А згадай про вороття.
Наче прожитий час та й поверне назад.
Наче річки до своїх та й повернуть струмків,

— Не зву тебе «журавель»,
Щоб я не журився,
Назву тебе «веселиком»,
Щоб я веселився!
Будь здоров, веселику!

(Так примовляючи, на Волині частіше звутьжуравлів —

(Пісенька на голос «Козачка»)

Танцювали миші
По бабиній хижі.
Стало бабі за танець —
З ’їли миші буханець.

Ой ви миші, мишенята,
Сивенькії шкурки,
Нащо

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.

Стоїть над Дніпром невмирущий
Поет український бунтар,
Увічнений в бронзі, граніті
І в серці народнім Кобзар.

Коли у степах України
Настане світанку пора,
Вдивляються

Пісня Марусі Чурай

В огороді хмелинонька
Грядки устилає;
Промеж людьми дівчинонька
О, горько ридає.

Що ж хмелина зелененька,
Що не в’ється вгору?
Що ж