Пісні

(співається на такий голос, як грають до танцю, “козака”).

Два півники, два півники
Горох молотили,
Дві курочки-чубарочки
До млина носили.
Цап меле, цап меле,
Коза

Снігирчик бідний у сильце попався,
А Щиглик-молодець,
Той жвавий джигунець,
Дививсь на його та сміявся:
— Оце так мудрагель з тебе!
Ну як-таки не вгледіти себе,
Біди не

Тра-та-та, тра-та-та,
Пішла кицька за кота,
За Кота Котовича,
За Сивка Сивковича.
На весіллі у кота
Була чиста сміхота:
Прийшли кицьки і собачки,
І курочки, й гуси, й

— Не зву тебе «журавель»,
Щоб я не журився,
Назву тебе «веселиком»,
Щоб я веселився!
Будь здоров, веселику!

(Так примовляючи, на Волині частіше звутьжуравлів —

Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
В полив’янім горщику!
Іди, іди, дощику, —
Цебром, відром, дійницею
Над нашою пашницею!

(волинська пріповістка)
Згорів весь двір у чоловіка.
Страшенна шкода, превелика!
Сидить гослодарь на дворищі,
На сумнім, чорнім пожарищі,
Та й плаче бідний! Все

Гоп, скок, веселенько,
Одиначка я у неньки;
Мене ненечка пестує
Та смачненьким все годує;
Я ж матусю поважаю
І слухняна виростаю.
Гоп, скок, руки в боки,
Прилетіли три

Стоїть над Дніпром невмирущий
Поет український бунтар,
Увічнений в бронзі, граніті
І в серці народнім Кобзар.

Коли у степах України
Настане світанку пора,
Вдивляються

Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна

Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.

І коли Твоя душа воскресла
Знову

Пісня Марусі Чурай

В огороді хмелинонька
Грядки устилає;
Промеж людьми дівчинонька
О, горько ридає.

Що ж хмелина зелененька,
Що не в’ється вгору?
Що ж

Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,
І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці
Така далека моя родина така далека
і що робити, коли стомила юга і спека?
і що

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.

Страшні твої нурти печерні,
страшніші виходів у світ,
із перельотами (химерні
ті перельоти) недоліт —
то вмерзла зірка в ранню кригу,
що стогне. Стугною гуде.
Бодай би

Сиве небо обрієм пролилося.
Лиловіє Труханів острів.
І Дніпро у моїх очах,
катери і автомобілі.
І не розхлюпати себе,
і не витримати,
за тамбережні гони
серця не

в’язниця — а не в’яжуть,
тюрма — а не беруть

На нашій молодій воді
тепер ані човна.
Чадіють пасма молоді —
то бариться весна.
Ще герметичний стогін верб
не влився в жили віт,
а вже пожовклий стовбур стерп,

Живеш і жий. Бий закаблуками,
Смакуй коктейлі з соломин,
Клади у порох закарлюками
Повзучий слід свій, друже мій.

Тобі не ходить коло щирості.
То вже не стрінемось. Даруй.

І в лісі гноми пружать ніч зухвало
Бадьорим стрекотом, забувши про утому,
Неначе скрашене півтонами буття
Нам повертає спогади колишні…
Ласкаве й струджене по зморенні поденнім,

Моя любов — то крапелька медова
На раз єдиний на твої уста.
Моя печаль — то хмарка вечорова
На усмішку твою, що з уст зліта,
Неначе ластівка, у небо веселкове.
То все на мить