Пісні

Щосуботи й щонеділі
по хрещатинській алеї
вишивають на дозвіллі
файні довгоногі феї.

Тут поси́дять, там посто́ять,
десь покурять після пива.
Десь мої бажання

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
сповзала потоками лави
з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
непорушна,
і

А – Дух

Дух повіщає перейшовший,
що зараз Він у сфері цій;
хай шлях до Тебе якнайдовший –
Його перо в руці моїй.

Б – Створення

Чому народилося так само
те, що померло так само?
Чому повернулося так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалося так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю

Я кладу тебе в човник,
і пускаю по річці,
і роздмухую вітер –
пливи.

Кореандрові запахи
у божественній лійці –
так назву я твій подих –
пливи.

Там покажеться

Речитатив:

Мої друзі називають мене мазохістом…
і кажуть, що ти сіла мені на голову,
і звісила ніжки…
Але твої ніжки такі прекрасні!
Люба моя, усе, що ти робиш,

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався

У глухому куті
на колінах
на солі
перший день
другий день
ледве стоїш,
сіль пропалює шкіру,
проїдає мозо́лі,
не молися так довго,
знущання облиш.

Мудро

Розчавлено лежала долі тінь
тебе святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: “Амінь!”
про існування Бога говорило…

Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись,

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим

Із “Середньовічний звіринець”. З колекції Мікельаньйоло Романо (він же Густав Зуппе).

Це рясне гуляння вбогих при музиці,
Під мурами, де випивка і тінь.
Це триває свято

Із циклу “Індія”

Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід — до Китаю.
Шлях його,

Сьогодні тут, а завтра я вже там,
де нашу ніч колись ти подихом спалила,
де за тебе я знову все віддам,
бо ти любо́в моя, а я – її сила!

Приспів:

Губи сохнуть без

Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це

Печаль – це сумний чоловік,
а не жінка.
Це віник в кутку,
це вінок після року…
Це – не́ урожай,
а голодні обжинки.
Це висновки долі.
Це пізні уроки.

І треба