Пісні

Айстра личко своє ніжне
підставила красеню Морозу —
а мо’, поцілує?

Поцілував Мороз Айстру,
аж похилила вона голівку
до самого долу.

Поки Мороз усі квіти

“Зроду я так не зумію”, —
сказав Молоденький Грім,
коли Діди Громи покотили
свої вози аж ген до пралісу.

“Коли б хто повчив,
то я і навчився б”, —
знов сказав Молоденький

Пане Сонечку, пане ясний,
не заходь нам, бо світ прекрасний!

Пане Сонечку Великоднє,
будь навіки нам, як сьогодні!

Та князюй удень, та князюй вночі —
небо віддає Тобі всі

За мною ходить бджілка золота,
мені казки розказує про літо —
про трави молоді і про жита,
про квіти, що всміхаються, мов діти.

Метелики гойдаються в квітках,
вимахують

і в зашморгу до тебе долечу
перетин звуків зрине на прицілі
про білі вежі я в дитинстві чув
а котрі з них залишилися цілі

я знаю ти ніколи не була
царівною на пальцях

по інерції крик по інерції постріл з лука
хутірне зазимів’я перетяте полудою ґанку
і розпука як гроно як грижа як гра розпука
перед ранком життя опустошена перед ранком

де

1.
*
і цей рубець
до серця мурахи
де крихітка теплого меду
в згустку смоли

ти відпустила його у сад
ти знала висохнуть крильця на сонці
ворсинками вкриються

жу́кав собі жук-моріжук
сте́жкав де хотів і коли
зву́кав переважно на звук
а на світло завше світли́в
не́било жука цілий день
а земли́ло більше вночі
міг він налітати

Аж на море, аж на море
від’їжджають мухомори.

Проводжати на перон вийшла вся околиця.
Їде тато-мухомор, мама-мухомориця,
а за ними дружно в ряд двісті мухоморенят –
всі

Всівся ослик на ослін,
незгинаючиколін.
Зліва хвостик, справа кінчик…
Де тут ослик, де ослінчик?

Ой ходила лебедиха,
та й у лузі, лу
пригорнула тихо-тихо
крильцем ковилу.

Ой ходила лебедиха,
та й у лісі, лі
притулилась тихо-тихо
крильцем до землі.

Полетіла

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його

Були б крила
Я б любила –
Над самотніми мостами
Хмар торкатися устами.
Були б мрії
Я б надії –
Щоб світанки зустрічали
Чорнобривцями вквітчала б.
Було б щастя
Я б

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі – мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє – дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя

Білі баранці
в мене на руці –
цій і цій.

Цe морська вода
з пригорщі втіка –
ців-ців.

Хвилі-бігунці –
білі баранці,
чи то вівці?

Модельянівська жінка
меланхолійно
дивиться вдаль очима лляними
і неозоро
на шию точену
тіні лягають зірками скляними.

– Хочу їх бачити! Хочу їх бачити! Нащо ти твориш

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце

Відмовляюсь від усіх ролей
В цьому чорно-білому спектаклі.
Мабуть, нам іще не дуже зле,
Мабуть, кров тече іще по краплі

У скляних годинниках з піском,
Начебто по капельницях

Вже на цій планеті, як в тюрмі.
Є церкви, є платні туалети.
На рвучкому вітрі перемін
Навіть не читаються газети.

Пахне правда, що я упізнав,
Мов перечепився через

Сиджу собі.
П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
Земля у нас — хоч закушуй,
Занюхуй його чуприною.
Усе у житті вже зроблено:
Калиновий рай посаджено —
І продано разом із