Пісні

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…

ПорозПисаний Камінь

Аж гнеться калина від співу дзвінкого!
Це хто там співає? Не видно нікого.
Погляньте пильніш у калину рясну:
Ото соловейко стрічає весну.

Щебече, витьохкує, срібно

Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами між нерівними двома
я перевірю

Дітям Чорнобиля

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком

Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
але від Бога ми лише маленька тінь.
Його думки з осяяних небес –
мов пахощі єванґельських чудес.

Вбираймо вчасно їх, несімо їх у

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я

Я всміхаюсь сонечку:
— Здрастуй, золюте!—
Я всміхаюсь квітоньці —
Хай вона цвіте!

Я всміхаюсь дощику:
— Лийся, мов з відра! —
Друзям усміхаюся —
Зичу їм добра!

Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями

Як у мене, так і в мами
день народження той самий.
І тому для нас обох
подарунки всі – на двох.

Маму всі розцілували
й пилосос подарували,
а мені – в свої шість літ

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами.
Ми співаємо усі –
до – ре – мі – фа – соль – ля – сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і

Колись
чекала ти
і я чекав.

Колись
гукала б ти
і я б гукав.

Але тепер, тепер, тепер –
дива!
Ми вдвох римуємо
одні і ті ж слова.

Колись
сміялися

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

На вільну тему вірш?..
Для на́с це не проблема.
Я сів – пишу. Ти – спиш.
Кохання вільна тема.

Ти знов приніс до цирку
сто сонячних троянд.
Ти знав ту юну зірку
чий трюк, мов діамант.

Знов золоті була́ви
ввись кинуті вночі
під куполом яскравим
на срібному

Це було давно, і вже неправда.
Київ був маленьким, як село.
Ми раділи першим космонавтам.
Наше місто пахло і цвіло.

Біля цирку я тебе чекала.
Через півгодини ти

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у