Петро Ребро

Хай лежить з подряпаним лицем
І в друзки розбив нову машину,
Так зате ж промчався з вітерцем —
Кілометрів
двісті на годину.

— Ой мамо! — лепече хлоп’ятко,
Роззявивши рота від подиву. —
Ти віриш, сказав мені татко,
Що всі ми від мавпи походимо!

— Від мавпи!? — ледь чутно шепоче
Матуся, зробившись

Гліб на трибуні — просто геній,
Та виступати більш не буде:
Відбив, сердега, всі легені,
Коли гатив себе у груди!

Є філософія своя
У тих, що часто гнуть хребти:
— Спочатку ти скажи, хто я,
А потім я скажу, хто ти…

Швидко дні весільні промайнули,
Відгриміли танці запальні.
Молодята радісно зітхнули:
— Слава тобі, господи, одні!

Цілувались — аж попухли губи,
Обіймались — аж співав

У садку – це видно і на віддалі –
Скрізь плоди проміняться-блищать,
А Мишко все скаржиться сусідові.
Що, мовляв, немає чим вгощать.
Каже він: – Повір мені, та я б.
Лука. Дав

Чудеса, хлоп’ята,
Прямо чудеса!
Наш Митько не знає.
Що таке роса.
Та роса уранці
Сяє на траві.
Мов разки намиста,
Іскорки живі.
Як поглянуть збоку –
Це така

Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Де небо – то від хвиль Дніпрових синє,
То золоте – від степових заграв;

Де на весь світ поралить колосками
У січах

Я малюю зайчика для вас.
Раз.
Це у нього, бачте, голова.
Два.
Це у нього вуха догори.
Три.
Це стирчить у нього хвостик сірий.
Чотири.
Це очиці весело

Чий такий красивий дім?
Грають промені на нім.
Сяє напис: «Колобок».
Це Оксанчин дитсадок.
Чий такий співучий дім?
Цілий день пісні у нім.
Кличе музика в танок.
Це

На сина тато грима:
– Все крутишся? Авжеж!
Вже ніч он за дверима.
А ти коли заснеш?

Малюк відповідає:
– Я тихо вже лежу.
І тільки задрімаю,
Відразу вам скажу.

Святий Петро обходив рай
(Інспектував його нерідко).
Аж гульк —
назустріч скаче… дідько.
«Біс забирай! —
Апостол Ангела покликав
постового. —
Хто пропустив

Баран узявся будувати
хату —
Простору, світлу,
теплу і багату.
Почав з воріт.
Притяг колоди з лісу,
Пригепав дошки,
почепив завіси
І кличе: «Новосілля,

Прибіг до Сави Калістрат,
На радощах трясе, мов грушу:
— Потьомка, клятий супостат,
Віддав нарешті Богу душу!

А той радіть не поспіша:
— Віддав? І ти з це віриш з

Скаржився пихатий пан
І начальству й людям,
Що його козак Іван
Обізвав верблюдам.

Справу цю розглянув суд
Скорий і неложний.
Він довів, що — не верблюд
Пан

Козак узяв свою рушницю
І ну стріляти коло гаю.
Сусід пита:
— Що робиш, Грицю?
— Ти що, глухий? Вовків лякаю.

Товариш витріщив очиська:
— Пройшов я з краю і до краю

Щось журиться козак Непийвода.
Обвисли вуса, посмутнів весь лик.
— Захворів?
— Ет, хвороба — не біда.
Ще гірше сталось! — каже січовик.

— Можливо, десь кресало загубив?
—

Козаку — корчмар пикатий:
— Не збагну лишень,
Що тобі подарувати
В народження день?

Той обняв його за плечі:
— Якщо друзі ми,
Подаруй мені на вечір…
Ключі від

Джура цупить козака
За червоні шаровари
(Бо давав він хропака):
— Ой, біда! Ідуть татари!

Той прочунявся й пита:
— А багато, джуро, чуєш?
— Кажуть, що не менше ста!
—

Раз Потьомкін грозив козакам:
— Постривай, запорозтво погане!
В Миколаєві зводжу я храм,
Та такий, що до неба дістане.

А дзвіниця! Якщо в її дзвін
Дзвонарі вдарять раз а чи