Петро Ребро

Хай лежить з подряпаним лицем
І в друзки розбив нову машину,
Так зате ж промчався з вітерцем —
Кілометрів
двісті на годину.

— Ой мамо! — лепече хлоп’ятко,
Роззявивши рота від подиву. —
Ти віриш, сказав мені татко,
Що всі ми від мавпи походимо!

— Від мавпи!? — ледь чутно шепоче
Матуся, зробившись

Гліб на трибуні — просто геній,
Та виступати більш не буде:
Відбив, сердега, всі легені,
Коли гатив себе у груди!

Є філософія своя
У тих, що часто гнуть хребти:
— Спочатку ти скажи, хто я,
А потім я скажу, хто ти…

Хвалився якось друзям Гнат:
— Я, хлопці, справжній телепат:
Я можу відгадати,
Що скаже жіночка моя,
Коли хильну добряче я
І забреду до хати.

Облишить справи всі

За все літо й трошки Ваня
Не лежав на бережку.
Був він з дідом на баштані,
Був із татом на току.
Був із мамою у полі –
Кукурудзу проривав.
Був із хлопцями у школі –
Сад

– Синку, йди-но вмийся, – кличе мати.
А малий кричить їй у вікно:
Ну нащо сьогодні умиватись,
Якщо завтра митись все одно!
Ось і вечір. Мати каже сину:
– Лізь голодним, хлопче,

Був у мене один
Олівець у руці.
Перерізав його –
Стало два олівці.
Два – це краще, та я
Зупинитись не міг.
Тільки два олівці?
Перерізав і їх.
Стало більше,

Раз гойдайся наш Денис
На гнучкому клені
Та й шугнув по вітах вниз
У кущі зелені.
Я підбіг і запитав:
Впав? Чи не забився?
А Денис:
– Хіба ж я впав?
Це я…

– Красота! – кричить Оксанка.
– В чому річ? – питає Мила.
– Я ішла до школи ранком
І свій ранець загубила!
– Чом же рада ти страшенно? –
Каже Милочка Оксанці.
– Бо із

Піймав Андрійко рака,
Мерщій його зварив,
А потім аж заплакав:
— Хто рака замінив?
Здивований страшенно,
Пита він: — Як же так!
Був чорний рак у мене,
А це — червоний

Дурний Осел навчивсь
писать хвостом —
І накарлюкав мемуарів том.
В тих мемуарах
досвідом діливсь,
Як він, Осел,
хвостом писать навчивсь.

Добру вибравши рибину
(Наче кабанця),
Відійшов, розкрив торбину,
Просить продавця:

— Кинь мені, будь ласка, сома,
Щоб я право мав
Говорити жінці дома,
Що його

Пан якось народу
Бовкнув спроквола,
Що не бачив зроду
Справжнього осла.

Кашлянув єхидно
Січовик Хома:
— В пана, очевидно,
Дзеркала нема?

1

Щоб чоловік любив свободу
І пісню, що співала мати.
Щоб за отецький край охоче
Міг живота свого віддати.

2

Щоб шаблю добре вмів тримати
І не давав нікому

У Сірка якось пита
Пан один пихатий:
— Не набридло все життя
Шаблею махати?

А Сірко: — Охоче я
Став би до орала,
Якби пана-глитая
Холера забрала!

Лежить козак у курені
І мріє на світанні:
— Найбільше до смаку мені
Вареники в сметані.

Люблю я також галушки
Всім уминати миром.
Іще смакують пиріжки
Із вишнями чи

Доводив пан січовикам:
— Ми вояки хороші:
За честь воюємо, а вам
Одне лиш треба — гроші!

— Ти, — козаченько одвіча, —
Про честь не згадуй всує:
Кому чого не

Батогів і свист, і ляскіт:
По шляху уздовж ріки
Пан прямує на колясці,
А назустріч — козаки.

Галасує пан пихатий:
— Геть з дороги, бо приб’ю!
Всяким дурням, слід би

Отака біда козацька!
Стогне неборака:
Поламав ребро — зненацька
Скинула коняка.

Друг клопоче біля нього
(З лісу нагодився):
— Що ти стогнеш? Дякуй Бога,
Що зовсім не