Петро Ребро

Рікою ллються сльози у дружини:
Опівночі з’явився чоловік.
— І знову був у клятої Горпини,
Бодай би ти її не бачив вік!

— Це, звісно, факт, що я вернувся пізно, —
Їй чоловік

Не орав, не сіяв і не жав,
А тепер благає бога з ями:
— Я і так усе життя лежав,
Дай хоч трохи
походить ногами!

— Налити б час, та кума щось немає,
Ного дружина не пуска, це точно.
— Ну й що ж? Із ким такого не буває?
Ти наливай. Кум питиме… заочно!

Поклали в домовину дерев’яну
(Дубові дошки, як відомо, вічні).
А він у крик:
— Не хочу вітчизняну!
Он за кордоном, кажуть,
синтетичні!

Зустрів я днями земляка Луку.
Чого це він якийсь похмурий, кислий?
Похнюпивсь бриль, неначе на суку,
І вуса, як у рака, геть обвисли.

— Гей, схаменись, — кричу, — ти ще не

— Допився я! — поскаржився Івану
Співпляшник Стьопа. — Знать, мені каюк:
Коли прийду до хати з ресторану —
Кругом мені ввижається… віслюк!

— Та ти не дрейф! — одказує

“Кручусь я зранку, тільки встав
І взяв у руки кепку —
То косу Ївзі відклепав,
То Грицю вставив клепку.

Оскільки просять все одно
(Де дітись ковалеві?),
То приварив Оришці

Мав човна і дачу, і авто,
Жив би вічно й лиха він не відав,
Та не виніс, як у спортлото
Виграв
три карбованці
сусіда!

Іще за селищем крилом
День не вітають перепілки,
А батько мчить у гастроном —
Несе два ящики горілки.

Матуся теж не спить давно —
Йде від буфетниці, від Фроськи
І цупить

Прекрасній половині він допік:
Любов’ю день і ніч душа палала.
Від дев’ятьох жінок успішно втік,
Десята ж — смерть —
сердегу наздогнала.

Яка то, боже, парочка була!
Він — Аполлон, вона — вважай, Венера.
Таким життя солодке, як халва.
Їм справжній рай — курінь а чи печера.

Він не гуляв, не відав цигарок,
Ні

Все лається: — Будь проклята, могила!
Як я спокійно тут лежати буду:
Лишилось дома піввідра чорнила
Й паперу першокласного —
півпуда!

Лектор цілих дві години,
Як одну хвилинку,
Розглагольствував на тему:
“Бережімо жінку”.

Треба, каже, її тонко
Душу розуміти,
На руках її носити,
Дарувати

Раз бюрократ серйозно захворів
(Хвороба й бюрократа не минає).
І щоб же враз покликать лікарів,
Так ні — сидить у кріслі і конає.

Хтось догадавсь в лікарню

Усе життя циганив “до зарплати” —
В сусіда, в брата, у куми, у свата.
Тепер регоче, радий:
— Ги-ги-ги,
Не доведеться
віддавать борги!

Впіймали турка. Привели у стан,
Щоб таємниці вивідать військові.
І що ж? Розводить руки бусурман —
Мовляв, ні бе ні ме у нашій мові.

Обурився Денис:
— Ну й темнота!
Де

— Ти якої, брате, віри? —
Запитав Хвеська Лаврін.
— Та якщо сказати щиро,
То не знаю, — каже він.

— От так диво! Сам не знаєш?
Ти ж не турок, не монгол.
А в неділю

Драна шапка-бирка в козака
(Не ходить же взимку голомозим).
Пан глузує, тонко натяка:
— Що то в дірку виглядає? Розум?

— Що ви, що ви! Саме навпаки, —
Чемно той йому

— Скільки літ тобі, козаче?
— Звідки мені знати?
Бо тоді, коли родився,
Не вмів рахувати.

А коли порозумнішав
Та й біда навчила,
Стільки тих набігло років,
Що злічить

Пан бундючний кепкував
З козака прилюдно:
— Ти б що-небудь нам збрехав,
Бо страшенно нудно!

— Вибрав час ти, балакун,
Щоб точити ляси!
Ген татари твій табун
Тягнуть