Петро Ребро

Лектор цілих дві години,
Як одну хвилинку,
Розглагольствував на тему:
“Бережімо жінку”.

Треба, каже, її тонко
Душу розуміти,
На руках її носити,
Дарувати

— Більш не прийду в театр оцей! —
В фойє обурювалась дама. —
Лише обдурюють людей:
В афіші пишуть крупно: “драма”.

Нікого тут ніхто не 6’є,
Ніхто не зраджує нікого.
Як на

Коли він рихтувавсь в останню путь,
То заспокоював: — Не плачте, люди,
В могилі, звісно, пива не дадуть,
Зате ж там, може,
й зошитів не буде!

Відома всім натура літуна:
Гасає так, що в вухах вітер свище.
Цілком можливо: тут його труна,
А він
подавсь на інше кладовище.

Яка то, боже, парочка була!
Він — Аполлон, вона — вважай, Венера.
Таким життя солодке, як халва.
Їм справжній рай — курінь а чи печера.

Він не гуляв, не відав цигарок,
Ні

Зустрів я днями земляка Луку.
Чого це він якийсь похмурий, кислий?
Похнюпивсь бриль, неначе на суку,
І вуса, як у рака, геть обвисли.

— Гей, схаменись, — кричу, — ти ще не

Не їсть, не п’є, відсунув навіть чарку.
Що у людини за журба-турбота?
Кошмар! Забув узяти секретарку,
Щоб все йому підносила до рота!

Новенький наш підручний, хлопець Марко,
Зробив лише до печі перший крок.
— Еге, та тут, — говорить, — вельми жарко! —
І непомітно шасть у холодок.

А потім він на зборах

— Налити б час, та кума щось немає,
Ного дружина не пуска, це точно.
— Ну й що ж? Із ким такого не буває?
Ти наливай. Кум питиме… заочно!

Поклали в домовину дерев’яну
(Дубові дошки, як відомо, вічні).
А він у крик:
— Не хочу вітчизняну!
Он за кордоном, кажуть,
синтетичні!

Прекрасній половині він допік:
Любов’ю день і ніч душа палала.
Від дев’ятьох жінок успішно втік,
Десята ж — смерть —
сердегу наздогнала.

— Допився я! — поскаржився Івану
Співпляшник Стьопа. — Знать, мені каюк:
Коли прийду до хати з ресторану —
Кругом мені ввижається… віслюк!

— Та ти не дрейф! — одказує

Іще за селищем крилом
День не вітають перепілки,
А батько мчить у гастроном —
Несе два ящики горілки.

Матуся теж не спить давно —
Йде від буфетниці, від Фроськи
І цупить

Кербуд наш приклад показав
(Гляди, так можуть і підвищити!)!
Він зобов’язання узяв:
“Сніг у дворі до липня — знищити!”

У курені всі міцно спали.
І раптом — гряк!!! — аж пил сторчма.
— Та це штани мої упали, —
Всіх заспокоює Кузьма.

— Я думав, що ядро влетіло!
— Або гроза! — курінь загув.
—

Козак чи їхав до столиці
Чи лаштувався у похід,
Він жменю рідної землиці
Ховав під устілки чобіт.

Ту землю він тяжкої днини
До рани клав, немов бальзам…
От якось мовив

Вже очі він пускав під лоба,
Коли подумав із тривогою:
Труна — не витвір бракороба?
Чи не розсиплеться
дорогою?

Потьомкін тим цариці догодив,
Що до її приїзду над шляхами
Дерева кучеряві посадив
(Звичайно, що селянськими руками).

Цариця все хвалила: — Молодці! —
Не знала, що, як тільки

Гліб на трибуні — просто геній,
Та виступати більш не буде:
Відбив, сердега, всі легені,
Коли гатив себе у груди!

Запівніч. Сонне царство в курені.
Хто стогне, хто мугикає вві сні.
А хтось козацтву спати не дає:
Кресалом у кутку об кремінь б’є.
— Хто таїм клепає? — гримнув курінний. —
Іди