Петро Ребро

Юнак питав у курені
У козарлюги престарого:
— Щоб бути мудрим, що мені
Робити радите для цього?

Той посміхнувся (о дитя!)
Й спливла з лиця його похмурість:
— Для цього

Усе життя циганив “до зарплати” —
В сусіда, в брата, у куми, у свата.
Тепер регоче, радий:
— Ги-ги-ги,
Не доведеться
віддавать борги!

— Ти якої, брате, віри? —
Запитав Хвеська Лаврін.
— Та якщо сказати щиро,
То не знаю, — каже він.

— От так диво! Сам не знаєш?
Ти ж не турок, не монгол.
А в неділю

Є філософія своя
У тих, що часто гнуть хребти:
— Спочатку ти скажи, хто я,
А потім я скажу, хто ти…

Вже очі він пускав під лоба,
Коли подумав із тривогою:
Труна — не витвір бракороба?
Чи не розсиплеться
дорогою?

Чимчикував по вулиці патлатий.
Назустріч — ще кудлатіша особа.
Стирчить волосся, мов стріха із хати, —
Не видно ні потилиці, ні лоба.

Патлань аж остовпів: — Оце так краля!

Пан бундючний кепкував
З козака прилюдно:
— Ти б що-небудь нам збрехав,
Бо страшенно нудно!

— Вибрав час ти, балакун,
Щоб точити ляси!
Ген татари твій табун
Тягнуть

Хай лежить з подряпаним лицем
І в друзки розбив нову машину,
Так зате ж промчався з вітерцем —
Кілометрів
двісті на годину.

— Скрізь, кажуть, фізика, закон,
Ніякого обману, —
Так філософствував Мирон,
Йдучи із ресторану. —

Але ж який закон отут?
Я випив лиш півлітра,
Однак не менше, як на

Гліб на трибуні — просто геній,
Та виступати більш не буде:
Відбив, сердега, всі легені,
Коли гатив себе у груди!

Драна шапка-бирка в козака
(Не ходить же взимку голомозим).
Пан глузує, тонко натяка:
— Що то в дірку виглядає? Розум?

— Що ви, що ви! Саме навпаки, —
Чемно той йому

Зустрілися старезні дідугани —
Колишні реєстрові козаки.
— Ну, як ся маєш?
— Пам’ять препогана.
— Все, мабуть, забуваєш?
— Навпаки!

— Виходить, маєш пам’ять ти

До князя Нечоси* (його на віки
Весь люд український прокляв не даремно)
У справі якійсь прибули козаки
І вислухать просять — статечно і чемно.

А князь той давай глузувати із

Бачить хлопець: пан пикатий
Іде мимо двору.
Щоби дуку не вітати,
Шурхнув у комору.

Батько мовить:
— Це погано,
Дуже не культурно.
Нумо вийди й скажи пану
«Добрий

Козак чи їхав до столиці
Чи лаштувався у похід,
Він жменю рідної землиці
Ховав під устілки чобіт.

Ту землю він тяжкої днини
До рани клав, немов бальзам…
От якось мовив

Запівніч. Сонне царство в курені.
Хто стогне, хто мугикає вві сні.
А хтось козацтву спати не дає:
Кресалом у кутку об кремінь б’є.
— Хто таїм клепає? — гримнув курінний. —
Іди

Ціле літо від Семена
Тільки й чути, тільки й чути:
— Ой, зима, іде страшенна!
Ой, мороз же буде лютий!

— Звідки знаєш ти, Семене?
Січовик за вухом чуха:
— Розумієте, у

Хвалився другові козак:
— От пес мій — розумака!
Буває, скличе всіх друзяк —
Чита книжки собака!

— Я знаю, всядеться на пні
Й чита псалтир, букварик…
— А звідки

— Скільки літ тобі, козаче?
— Звідки мені знати?
Бо тоді, коли родився,
Не вмів рахувати.

А коли порозумнішав
Та й біда навчила,
Стільки тих набігло років,
Що злічить

Впіймали турка. Привели у стан,
Щоб таємниці вивідать військові.
І що ж? Розводить руки бусурман —
Мовляв, ні бе ні ме у нашій мові.

Обурився Денис:
— Ну й темнота!
Де