Петро Ребро

Дарма, що не наллють тут навіть сто
(Це все-таки не бар, а кладовище),
Зате вже тут не дорікне ніхто
За довгий — аж до пояса —
чубище!

Помер… Шкода! Та нащо так тужити?
На жаль, він був не Пушкін, не Гомер.
Звичайно, він по смерті мріяв жити,
Та от біда —
ще за життя помер!

Боявся прокурора, мов чуми.
Весь час тремтів, немов осіння муха.
Тепер радіє, що уник тюрми:
Хай прокурор
потилицю почуха!

Вже, далебі, перетворивсь на порох,
А все з могили він шипить повчально:
— Чоловіки й жінки лежать тут поруч!?
Але ж… але ж…
це страшно аморррально!!!

Прямо в центрі міста на стовпі —
Білий шмат паперу. В чому справа?
Літери стрибають нескупі
І вгорі — розмашисто: “Об’ява!

Продається хата і свиня.
Під залізом, мужеського

Коли душа його лишала тіло,
Він тільки переможно посміхався:
Хоч лікарі того і не хотіли,
Та він без черги
все-таки пропхався!

Уже сердегу опускають в яму,
А він розплющив очі на момент:
— Пошліть, — благає, — главку телеграму,
Що я живий…
на сто один процент!..

Всі на весіллі вволю веселились.
Один лиш Гнат з досади лікті гриз:
— Олена й Ігор вперше поженились,
А їм і холодильник, і сервіз!

Де ж справедливість? — трохи Гнат не плаче.

— Бач, — Омелько розмовля з Мироном, —
Виховать вдалось нам Хомича:
Хто не прийде, він низьким поклоном —
До землі самої! — зустріча.

І говорить ввічливо та чемно.
Не горлає,

Із гуляння дівчина до хати
Прибіга, а сльози — як горох.
Лиш її уздріла сонна мати,
То, сердешна, ледь не вмерла: — Ох!

На момент аж остовпіла наче.
Запитати б, та немає

Він смерті не простить цього зухвальства:
Вхопила й потягла — аж загуло.
Але ж він твердо знає: від начальства
Про це іще вказівки
не було!

Шофер був, як кажуть, добряче під мухою —
І вийшла у нього з-під влади машина.
От лікар сердегу уважно вислухує
Й зітхає: — І знову горілочка винна.

Той очі розплющив, обуривсь:

Базар вирує. Все тут є —
Миски, труси, обценьки, чоботи.
А дід — корову продає:
Надумав він позбутись клопоту.

Стоїть, а на очах — сльоза:
Жаль розлучаться з худобиною.
Аж

З базару, з міста якось віз Пахом
На мотоциклі кумоньку Параску.
Сам возсідав поважно за кермом
Її ж, як панну, посадив в коляску.

— Із вітерцем прокотимося, знай,
Ти так ще

— Допився я! — поскаржився Івану
Співпляшник Стьопа. — Знать, мені каюк:
Коли прийду до хати з ресторану —
Кругом мені ввижається… віслюк!

— Та ти не дрейф! — одказує

Відома всім натура літуна:
Гасає так, що в вухах вітер свище.
Цілком можливо: тут його труна,
А він
подавсь на інше кладовище.

— Налити б час, та кума щось немає,
Ного дружина не пуска, це точно.
— Ну й що ж? Із ким такого не буває?
Ти наливай. Кум питиме… заочно!

Новенький наш підручний, хлопець Марко,
Зробив лише до печі перший крок.
— Еге, та тут, — говорить, — вельми жарко! —
І непомітно шасть у холодок.

А потім він на зборах

Коли він рихтувавсь в останню путь,
То заспокоював: — Не плачте, люди,
В могилі, звісно, пива не дадуть,
Зате ж там, може,
й зошитів не буде!

Прекрасній половині він допік:
Любов’ю день і ніч душа палала.
Від дев’ятьох жінок успішно втік,
Десята ж — смерть —
сердегу наздогнала.