Петро Ребро

— Бач, — Омелько розмовля з Мироном, —
Виховать вдалось нам Хомича:
Хто не прийде, він низьким поклоном —
До землі самої! — зустріча.

І говорить ввічливо та чемно.
Не горлає,

Базар вирує. Все тут є —
Миски, труси, обценьки, чоботи.
А дід — корову продає:
Надумав він позбутись клопоту.

Стоїть, а на очах — сльоза:
Жаль розлучаться з худобиною.
Аж

— Погляньте, як ми живемо…
— О, вам позаздрили б і графи!
Сервант, комбайн, торшер, трюмо,
І крісла, й пуфики, і шафи.

Скрізь — тюль, доріжки, килими.
А гарнітурчик!! А

Познайомилися хлопці в санаторії,
Кожен називати став професію:
— Я шахтар.
— Я викладач історії.
— Я артист. А ти?
— Я — син професора!

Вже, далебі, перетворивсь на порох,
А все з могили він шипить повчально:
— Чоловіки й жінки лежать тут поруч!?
Але ж… але ж…
це страшно аморррально!!!

Все менджував, з людей три шкіри дер,
Молився день і ніч на копійчину.
А сам від чого, думаєте, вмер?
Хтось замість шафи…
всучив домовину!

— Чи то правда, що ви, друже, в спортлото
Днями виграли карбованців аж сто?

— Суща правда! Тут таїтись ні к чому.
Тільки це було не днями — рік тому.

Та до того ж то не я був,

Перукар утішив раз
Пацієнтку сиву:
— Миттю я зроблю із вас…
Модну і красиву!

— Ет, що модна! Єрунда!
Ти зроби так, друже,
Щоб була я молода
І розумна дуже!

Зима надворі, холодно і слизько,
А п’яний Гнат тупцює на морозі.
— Іди додому. Тут же тобі близько, —
Говорить хтось. — Он хага вже на розі.

— Ет, що т-ти розумієш,

Ілько на вухо — шу-шу-шу:
— Дмитро про тебе, Грицю,
Верзе — їй-богу, не брешу —
Усяку небилицю.

— Хай, — одказав на теє Гриць, —
Мені, щоб, друже, знав ти,
Не страшно

Із гуляння дівчина до хати
Прибіга, а сльози — як горох.
Лиш її уздріла сонна мати,
То, сердешна, ледь не вмерла: — Ох!

На момент аж остовпіла наче.
Запитати б, та немає

Прямо в центрі міста на стовпі —
Білий шмат паперу. В чому справа?
Літери стрибають нескупі
І вгорі — розмашисто: “Об’ява!

Продається хата і свиня.
Під залізом, мужеського

Я чую це, либонь, з колиски,
Та й ви не раз цей чули клич:
— Належить з тебе! Не затискуй! —
Або коротше: — Могорич!
Чи то ви гудзика купили,
Чи захистили ви диплом,
А вже

Боявся прокурора, мов чуми.
Весь час тремтів, немов осіння муха.
Тепер радіє, що уник тюрми:
Хай прокурор
потилицю почуха!

Не встигли відгриміть весільні дні,
Як запитала жінка:— Слухай, Сева,
Признайся, ти женився на мені
Тому, що в мене “Волга” татусева?

Захочеш — в Крим чи на Кавказ гайнеш,
Де

Уже сердегу опускають в яму,
А він розплющив очі на момент:
— Пошліть, — благає, — главку телеграму,
Що я живий…
на сто один процент!..

Помер… Шкода! Та нащо так тужити?
На жаль, він був не Пушкін, не Гомер.
Звичайно, він по смерті мріяв жити,
Та от біда —
ще за життя помер!

Ну й санчата Олечці купили!
Вередливіш, мабуть, не знайти:
Із гори — самі біжать щосили,
А на гору — треба їх тягти!

Всі на весіллі вволю веселились.
Один лиш Гнат з досади лікті гриз:
— Олена й Ігор вперше поженились,
А їм і холодильник, і сервіз!

Де ж справедливість? — трохи Гнат не плаче.

Тут випивоха міцно-міцно спить.
Як бачте, на могилі пусто-голо,
Бо з нього випаровується спирт
І все живе
отруює навколо.