Петро Ребро

У нього на гранітній брилі
Одне лиш можем прочитати ми:
“Поспівчувайте, друзі милі, —
Він загубив
портфель з цитатами!”

Зима надворі, холодно і слизько,
А п’яний Гнат тупцює на морозі.
— Іди додому. Тут же тобі близько, —
Говорить хтось. — Он хага вже на розі.

— Ет, що т-ти розумієш,

— Чи то правда, що ви, друже, в спортлото
Днями виграли карбованців аж сто?

— Суща правда! Тут таїтись ні к чому.
Тільки це було не днями — рік тому.

Та до того ж то не я був,

Помер… Шкода! Та нащо так тужити?
На жаль, він був не Пушкін, не Гомер.
Звичайно, він по смерті мріяв жити,
Та от біда —
ще за життя помер!

Батьки прийшли з родильного будинку:
— Сестричку ми тобі вловили, синку!
А той скривився:
— Теж утнули штуку!
Ви спробуйте в Дніпрі впіймати щуку!

— Бач, — Омелько розмовля з Мироном, —
Виховать вдалось нам Хомича:
Хто не прийде, він низьким поклоном —
До землі самої! — зустріча.

І говорить ввічливо та чемно.
Не горлає,

Він смерті не простить цього зухвальства:
Вхопила й потягла — аж загуло.
Але ж він твердо знає: від начальства
Про це іще вказівки
не було!

Із гуляння дівчина до хати
Прибіга, а сльози — як горох.
Лиш її уздріла сонна мати,
То, сердешна, ледь не вмерла: — Ох!

На момент аж остовпіла наче.
Запитати б, та немає

Дарма, що не наллють тут навіть сто
(Це все-таки не бар, а кладовище),
Зате вже тут не дорікне ніхто
За довгий — аж до пояса —
чубище!

Всі на весіллі вволю веселились.
Один лиш Гнат з досади лікті гриз:
— Олена й Ігор вперше поженились,
А їм і холодильник, і сервіз!

Де ж справедливість? — трохи Гнат не плаче.

У вікно родильного будинку
Тарабанять жінка й чоловік:
— Гей, візьміть назад свою дитинку:
Ми вже розлучаємось навік!

— Погляньте, як ми живемо…
— О, вам позаздрили б і графи!
Сервант, комбайн, торшер, трюмо,
І крісла, й пуфики, і шафи.

Скрізь — тюль, доріжки, килими.
А гарнітурчик!! А

Познайомилися хлопці в санаторії,
Кожен називати став професію:
— Я шахтар.
— Я викладач історії.
— Я артист. А ти?
— Я — син професора!

У нього мрія лиш одна:
Щоб яма — не загальна,
Щоб посолідніша труна
І тільки
персональна!

— Чого це так, кумасю,
Засумували ви?
— Та діти все, Парасю,
Не йдуть із голови.

Я сльози ллю рікою:
Така мені напасть.
— Що-небудь із дочкою?
— Та з нею все

Ну й санчата Олечці купили!
Вередливіш, мабуть, не знайти:
Із гори — самі біжать щосили,
А на гору — треба їх тягти!

Уже сердегу опускають в яму,
А він розплющив очі на момент:
— Пошліть, — благає, — главку телеграму,
Що я живий…
на сто один процент!..

Хто, хто злопам’ятний? Павло?
Оце вже плітка, люди!
Якщо комусь він зробить зло,
То тут же і забуде!

Ілько на вухо — шу-шу-шу:
— Дмитро про тебе, Грицю,
Верзе — їй-богу, не брешу —
Усяку небилицю.

— Хай, — одказав на теє Гриць, —
Мені, щоб, друже, знав ти,
Не страшно

Прямо в центрі міста на стовпі —
Білий шмат паперу. В чому справа?
Літери стрибають нескупі
І вгорі — розмашисто: “Об’ява!

Продається хата і свиня.
Під залізом, мужеського