Петро Карманський

Казатиму до вас огненною тоскою
Великим болем ран, закованих в душі,
Тулитись му до вас усею самотою,
Всім смутком чорних дум, що виросли в тиші.
Розгорну сторінки сумної

І

Як лилики у тьмі, кружляють наші душі
Над глобом вічних мук, і скорби, і знемоги
І упорчиво ждуть, коли об наші уші
Ударить тайний дзвін останньої тривоги.
Мов невід в

Чи знаєте ви край, де вічна тьма неволі
Вергла на скорбний люд полуду сліпоти?
Де з міліонів хат глядить опир недолі
І б’є тривожний зойк: куди і як іти?
Чи знаєте ви сей, забутий

Роздерлось небо, нагайками
Бичують хмари морські хвилі,
І води котяться валами,
Б’ють в беріг і падуть в безсиллі.
І з реву хвиль виходить смута,
Іде на зимні сірі скелі
І

На салі гамір, ритм кадрилля
Колише сотню ніг до знуди,
Стиск рук, і шепти, й жар похмілля
Кипить життя, хвилюють груди.
А по кутках батьки дрімають,
Глядять на світла та й

Чогось так сумно… Повиті млою
Стоять в задумі стрункі тополі,
З вершин Бескиду пливе росою
Вівчарська пісня,— а тут, на долі,
Чогось так сумно-
Чогось так сумно… Посеред

Гайда на коні! Час рушати.
Вже півень кличе, вже зоріє,
На сході млаво зоря тліє.
Гайда на коні! Час прощатись.
Гайда! Гайда! Не слід зітхати…
Весело ж, гай! — ні, нишком,

Ходіть до мене ви, прибиті горем,
Нещасні діти праці і недолі,
Яким розлився в серці смуток морем,
А в чорні руки в’їлися мозолі.
Я рани ваші орошу сльозами,
Як миром з дивних

Як по літах життя візьмеш до рук сю книгу
І станеш листувать стрічки тих скорбних дум,
То, може, на душі відчуєш зимну кригу
Важкої самоти і незміримий сум…
І, може, аж тоді

Глибока ніч. Каганчик тьмить,
В печі квилить — студено.
Снується лен, кужіль шипить,
Кружляє веретено.
Коби хоть ще пасмо!
Зсіклись пучки, і кров красить
Червоним багром

Снуюся над морем. На серце упала
Утомлена смута важкою горою;
Тоска моя кождий твій слід цілувала
Й вертає до мене, залита сльозою.
Снуюся самотній, а біль мене ломить,
Як

Якби знати той сміх, що ранить, гей мечом,
І наповнює душу грозою,
Я зайшов би ся весь сатанічним сміхом
І забрав би вам хвилі спокою.
Я скрутив би з наруг замашистий батіг
І

Ходи, мій псе! Склонись мені на ноги
І притулись до мене, гей до друга:
Обох нас гне однака скорб і туга,
Обох гризе той сам черв’як знемоги.
Не плач, мій псе! Тобі вона

І

О, не гудіть мене, що я співак зневіри,
Що від моїх пісень заносить пліснь гробів,
Не ремствуйте, брати, що я з моєї ліри
Умію викликать лиш тихий плач рабів.
Я син часу,

Ти тямиш сей вечір? На горах і скелях
Імла колисала примару задуми,
Здрімнулося море, на змучених хвилях
Хитався наш човен і нісся плач думи.
В віддалі багрились червоні

Як неоперену пташину,
Пустили ви мене на волю,
Пустили в світ шукати долі
І полягали в домовину.
І я пішов. Літа минали,
І я зривався все до лету,
Та щораз більше тратив

Чогось так банно… На душу впала
Безмежна скатерть тоски і смути,
І серце багне в тиші заснути,
Як скорбна пісня, що вдаль помчала.
Та годі: місяць поклав на мене
Свої холодні

Розвіяло море сріблястую гриву
І рокотом громів стрясло берегами.
Гей, кинув я берег і пристань дрімливу,
А води казяться і б’ють бурунами.
“Вперед!” — кличе туга. Лопочуть

Смійся, мій смутку, бо світ не хоче
Глянути в пропасть душі поета,
Він відвертає від неї очі,
Як той філістер від мук аскета.
Смійся… Хоч навіть лебедя співом
Виплачеш з серця

Чоло моє побілене журбою,
В очах безодня смути і утоми,
Душа пожерта, спалена тоскою,
А в серці сумерк, попіл, рінь і зломи.
Відкіля йду? Куди? Яка химера
Мене вергла в