Петро Карманський

Пісні мої гіркі, мережані тоскою,
Напоєні слізьми незмірної любови!
Ідете в темний путь, проводжені журбою,
Як вигнанці, що в світ несуть одні окови.
Ох, кілько-то наруг і кілько

Знемігся я життям, грізний опир одчаю
Приссався до душі, як той страшний поліп.
Стою, як торс журби, дивлюся в даль безкраю
І тужу, як жебрак, що від плачу осліп.
Верхи дрімучих

Забудь мене, дивись байдуже,
Як я поволі з туги в’яну,
І не питай мене, чи дуже
Ятряться в серці давні рани.

Хіба ти винна, що недоля
Між нас поклала яр розлуки?
Кого

За що тебе скатовано, мій люде,
І сплямлено невинною кервою?
Чого твої могучі вольні іруди
Придавлені гранітною скалою?
Що ти плекав в душі вогонь Тіртеїв
І не ставав до

Різьбяреві Михайлові Паращукові

Весна. Вітрець цілує скибу,
Воздух міниться, сонце сяє,
Чабан кладе нову колибу,
Бринить бджола, сопілка грає —
Життя, краса — аж

Підете крізь життя самітні і забуті,
Як хорі жебраки, що блудять під плотами,
Підете навмання — терпіннями окуті —
З великим болем ран, з промінними піснями.
Підете, як сліпці, на

Гей, пристроїв я образ твій в гірлянди
Блідих конвалій, ірисів і рожі,
І враз з тоскою влив я в черти гожі
Ніжну принаду гордої троянди.
Як до ікони чистої мадонни
Молюсь до

Віють вітри, віють буйні,
Деревина гнеться,
Попід хату, попри вікна
Чорний сум снується.
Стук! — І хто там? — Я, твій смуток!
Відчини віконце:
Поворкуєм, посумуєм,
Пок’

Вітай мені, тихе, задумане море!
Приходжу до тебе, як вірний до храму,
Коли важка дума його чоло оре
І дух безнадійно зсувається в яму.
Як птах до вирею, душа моя рвалась
До

В тіні пальми в’ються блющі,
Мірт лицяється до рож.
Цить, серденько, цить, химерне,
Не тривожся, не тривож!
Розспівались соловії,
Сріблом сяє водограй,
Люлі, люлі, скорбні

В моїй душі страшна порожня,
Як в зимній келії черця,
І я стою, як придорожна
Стара святиня без жерця.
Престоли давніх божищ впали
І стратили весь чар прикрас,
Цінні ікони

В обіймах винограду заснули білі бози
І дишуть медовою аромою похмілля,
З дрімучих кипарисів зефір стрясає сльози
І зрошує дрімучі килими трав і зілля.
На склони гір поклались

Заснуло все, лишень часами
Озветься плач трембіти з лугу,
І чорний сумерк йде полями,
Веде за руку скорбну тугу.
Ідуть бліді, німі, спокійні,
Калічать на кремінню ноги
І

Мов гранітна скала, скаменів в мені біль,
А на віях замерзли пекучі.
Йду, прискорбний, як смерть, серед сумерків піль,
Серед зливи, негоди і тучі.
Задивившися вдаль, в безконечний

Люблю того, що свого Бога лає, бо він
свого Бога любить, бо від гніву свого Бога
загинути мусить.
Ф. Ніцше

Ти знов ідеш, вістінко муки,
У храм страдальця? Кров холоне,

Засну як легіт в сірій скибі,
Розвіюсь мов рідка імла;
Візьму з собою злидні й болі,—
Оставлю вам самі діла.

І в хвилях скорбі, в хвилях горя,
В тяжких для вас осінніх

Заснуло сонце. Гора Maggiore
Дрімає в сонній, німій пустелі;
Як саркофаги, сіріють скелі
І заглядають в дрімуче море.

В садах чорніють, мов древні урни,
Повиті млою мовчазні

Народе мій, се ти!.. Закаменілий в болю,
Дрімаєш від віків, як вигаслий вулкан.
Ти все-усе втеряв — зберіг лиш сни про волю
І пам’ять гордих дій та скарб незгійних ран.

А хоть з

Читаю в книзі твого серця вперто,
І раз у раз питаюсь: хто ти? хто ти?
Бо хоч багато в книзі цій затерто,
Яка в ній прірва тихої скорботи!

Так все стоїш мені перед очима,
Як

Ще раз піти на рідне поле,
Бодай на межу доповзти.
І поки б’ється серце кволе,
На наші глянути хрести!

Почути реквієм трембіти,
Яка ховає долю гір,
І над могилами