Петро Карманський

Дрімає серед хвиль, спокійний та грізний,
Стремить верхами гір над чорний океан.
Байдужий на усе, для него не страшний
Ні ломіт бурунів, ні дикий гураган.
А хоть часами зуб

Люлі, синку! Сонце окрилось,
Потонуло в темний бір,
Темне небо заясніло,
Запінилось морем зір.
Спи, дитинко! Люлі, люлі.
Люлі, синку! Най повіє
Над тобою легіт

Evasi effugi. Spes et Fortuna valete,
nil mihi vobiscum est, ludificate alios.*

* Скінчився (вийшов) вік. Нація і доля, бувайте здорові (прощайте)!
Нічого мені з вами залишатися,

Не жив я ще зовсім, а лиш шукав дороги,
Куди іти в життя на завзятющий бій.
Чого ж мій дух паде під бременем знемоги
І плаче на горбах усіх надій і мрій?
На крилах гордих туг буяв

Не раз вечірньою добою
Снуюся по стернистім полі
І раз у раз питаю долі:
Чи найдеш ти талан зо мною?

Не раз, як сонце за горою
В досвітніх росах личко миє,
Моє серденько

Не раз, як сонце лягне за горою
Й на плесо моря впадуть фіолети,
Іду до твого тихого покою,
Як хорий путник, що затратив мету.
Ніжні мусліни пеленають гори,
Грудь хвиль цілують

Несіть мене, хвилі, у безвісти млаві,
В якісь безконечні простори:
На тихій пустелі, у морській синяві
Загублю несплакане горе.
Несіть мене вдалеч, куди не доходить
І спомин

Ні, ти невинна! Ти свята без плями,
Ти непорочна, як роса на цвіті.
Булась для мене сонцем на розсвіті
І херувимом з райськими піснями.
А я, небачний, посягнув рукою
По авреолю

Ніч. На стоках небозводу
Мерехтять сріблисті зорі,
Чорні пасма скиб на морі
Крає вістря пароходу
Й білить пухом шумовини.
У каюті хтось співає
Монотонну скорбну думу,
З

Он люлі, люлі, химерний смутку!
Шепоче вільха і верболіз;
Задума квилить, шовкові вії
Срібляться ясним брильянтом сліз.
Ой люлі, люлі, дрімливий смутку!
Давно вже сонце пірнуло

Лежать, як велетні покійні,
Шо згинули в тяжкій борні,
Лежать грізні, однак спокійні —
В якімсь містичнім вічнім сні.
В долині плещуть морські хвилі
І б’ються об каміння

Коли часом вночі здійме тебе тривога,
І в серці зарида якийсь таємний сум,—
Се — знай — моя тоска спинилась край порога
Й доспівує фінал давно зачатих дум.
Се мій химерний жаль

Круг сонця спускаєсь на срібні корони
Верхів з ледовими полями,
В далекому скиті проснулися дзвони
І дзвонять ярами-світами.
Під облаком мряки притишене море
Застило, як шиба

Кривавий плач України несеться
Від стін Кавказу до верхів Бескиду,
А лютий ворог з рабських сліз сміється
Та й над живими править панахиду.
Й нема між нами свого Прометея,
Який

І знов доводиться ридати
Над трупом вбитого бажання
І в скорбнім серці будувати
Терем для лютого страждання.
Невже до скону доведеться
Під хресним бременем стогнати,
І вже

І заливають образ твій сльозами.
Так само хвиля золотиться в морі,
Так само гори криються імлами,
Так само ввечір світять срібні зорі,
Так само залив гомонить піснями.
Та в

І дожидаю, скорбний до одчаю.
Осінній вітер б’є в моє вікно листками
І навіває жах і безграничний сум.
А я схилив чоло над сірими картками
Й відчитую стрічки моїх забутих

І вже нам, кохана, ніколи не стати
На спільному шляху одними думками;
Бездонного яру, що став межи нами,
Здаєсь, саме небо не в силі зрівняти.
Підем, як дві ріки у два океани

Коби я мав якісь надлюдські сили
І володів огнем пророчих слів,
Я б створив усі давні могили
І воскресив усіх мертвих борців.
Діла героїв, може б, розбудили
У ваших жилах кров

Народе мій, се ти!.. Закаменілий в болю,
Дрімаєш від віків, як вигаслий вулкан.
Ти все-усе втеряв — зберіг лиш сни про волю
І пам’ять гордих дій та скарб незгійних ран.

А хоть з