Петро Карманський

Присвячую пам’яті мого невід жалуваного друга, професора В. Лесевича.

Коли віл запрягнений до теліги
і теліга не рушає з місця,
підганяють вола, не

Спи, дитинко моя, сонце мого життя,
Яра квітко пахучого маю!
Най колише тебе любий чар забуття,
Срібна мрія про розкоші раю.
Не дивися, що я вже від провесни літ
Ходжу п’яна

Поснули вілли і сповились млами,
Як мусліновим серпанком навіси,
А біля молу сонні кипариси
Стоять, як скорбні вдови над гробами.
Кругом так тихо! Лиш безкрає море
Шумить,

Прийду до тебе після літ розлуки,
Як блудний огник з сірого відлогу,
Прийду, як ангел смутку і розпуки,
Що в морі сліз згубив свою дорогу.
І заспіваю під твоїм порогом
Гіркий

Не жив я ще зовсім, а лиш шукав дороги,
Куди іти в життя на завзятющий бій.
Чого ж мій дух паде під бременем знемоги
І плаче на горбах усіх надій і мрій?
На крилах гордих туг буяв

Evasi effugi. Spes et Fortuna valete,
nil mihi vobiscum est, ludificate alios.*

* Скінчився (вийшов) вік. Нація і доля, бувайте здорові (прощайте)!
Нічого мені з вами залишатися,

Не раз вечірньою добою
Снуюся по стернистім полі
І раз у раз питаю долі:
Чи найдеш ти талан зо мною?

Не раз, як сонце за горою
В досвітніх росах личко миє,
Моє серденько

Пекельний жар, жажда в’ялить
Кругом піщане море…
Диви: оаза! Там біжить
Нещасний путник — боресь!
Послідних сил ще не добув.
Русло ріки розкрилось…
Біжить щосил, пристав,

(На березі Тірренського моря)

Поринуть дні за днями,
Постарієсь мій біль,
І дармо му тужити
За шумом рідних піль.
Від стогнів висхнуть груди,
Слеза пооре

Приходиш, як біла таємна сноява —
Така невловима й незмірне кохана!
І я з боговінням корюсь перед чаром
Твоєї принади й солодкої мови
І горнусь до тебе всім смутком і

Люлі, синку! Сонце окрилось,
Потонуло в темний бір,
Темне небо заясніло,
Запінилось морем зір.
Спи, дитинко! Люлі, люлі.
Люлі, синку! Най повіє
Над тобою легіт

Не раз, як сонце лягне за горою
Й на плесо моря впадуть фіолети,
Іду до твого тихого покою,
Як хорий путник, що затратив мету.
Ніжні мусліни пеленають гори,
Грудь хвиль цілують

Он люлі, люлі, химерний смутку!
Шепоче вільха і верболіз;
Задума квилить, шовкові вії
Срібляться ясним брильянтом сліз.
Ой люлі, люлі, дрімливий смутку!
Давно вже сонце пірнуло

Підуть літа, і плуг терпіння
Все глибше в серці ме орати,
І я щороку му кидати
В пустий загін нове насіння.
І кожду грудку буду гріти
Зефіром чувств і дихом мрії,
Росою

Майнула ти на моїм небосклоні,
Як загадочна, казочна сноява,
Як опалева ранішня заграва,
Що на осіннім блисне оболоні.
Мов з дисонансів теплий тон спокою,
Війнув на мене легіт

Роби й роби. Затерпла спина.
І вже не чую рук.
О боже мій! Чи я спочину
Від тих незмірних мук?
Прийде осіння нічка…
Настала ніч, усякий ліг,
Заснула вся родина,
А мати,

Відбилась малою від рідної скелі
І гналась все далі та далі — світами.
І змірила оком безкраї пустелі,
Та впала на хвилі — сумна, до нестями.
Хотіла вертати, та змучені

Мені не жаль, що нам судилось
Нести до скону хрест розлуки,
Моє чуття не раз сталилось
На пробнім камені розпуки.
Мені не жаль…
З мертвих спокоєм йму верстати
Тернистий

Мені не страшно, не страшно, Боже!
Шо я, гей трам, без сили,
Упаду з зойком на смертне ложе,
На зимне дно могили.
Мені не страшно, не страшно, Боже!
Життя не стоїть ні сліз, ні

Шовковим руном здовж небозводу
Пливуть, снуються сріблисті хмари,
А поміж ними, омлілий з ходу,
Блукає місяць і сіє чари.
На полонині де-де багряться
Пригаслі ватри, мов свіжі