Павло Грабовський

Він ходив сумний, як нічка:
Все вона не йшла з ума;
Нею марив, їй у вічка
Приглядався крадькома.

Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона —
Його щастя, його сонце,

Кругом неволя… гаснуть очі,-
Чого не бачили вони?
Мов той густий серпанок ночі
Повис над миром восени.

Не рушить нас кайдан, ні страта,
На все ми соромно — німі;
Освітній

Подмуха цілющий легіт.
Забринів за звуком звук;
Та не вмер зубовий скрегіт,
Не замовкло пекло мук.

Тяжко стогнуть хлібороби:
Брак насущного шматка,
Люта смертність та

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,

Тихо, наче у могилі;
Замира душа…
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.

Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.

Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?

Прохав, молив… Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав…
То все

Вгорі небо, внизу море;
Туга давить через край:
Де подіти люте горе?
Думка думку щораз боре
Про коханий рідний край.

Ти в чужину несеш, човне,
Одинокого пловця:
Моє

Весна, весна… Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги…
Весна, весна… а в нас — гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.

Весна, весна… Надворі

Дощ та буря; вечір гасне.
Треба йти, але куди?
Сумно верби кучеряві
Похилились край води.

Я покинув рід коханий…
Лийтесь, сльози! Де знайти
Такий інший? Плачуть верби;

Над усім обладу маєш, –
Вчуй же стогін, прихились,
Правий боже! Чи зламаєш
Ти кайдани ці колись?

Дай нам силу вирвать руки
Із обіймів їх цупких,
Зарятуй від скону-муки,

Я сам під липою сиджу.
Журбі нема кінця:
З нудьги на хвилі я гляджу,
Дивлюсь на дно струмця.

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою —
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!

Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів

Христос воскрес, прийнявши муки
Від іудейських книгарів;
Та мир підняв би знову руки,
Коли б де страдника уздрів.

В немручім слові правди всюди
Воскрес прибитий до

Не трать надій:
Ти згинеш, — слід
Твоїх подій
Розтопить лід

В серцях катів,
Любов натхне
Їм до братів…
Вік промине;

Любов же та
Одним одна,
Що день —

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої, –
Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить…
А раз зустрінеш

Мамо-голубко! Прийди подивися,
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в

Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть…

Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб — помирати
В

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну