Павло Грабовський

Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!
Люди освітні вчують похмуро, –
Їх не привернемо ми.

Прості… чи дійде ж слово любові,
Чи їх прихилять пісні?
Супроти

Не знав я щастя серед світа,
А от бажається, проте:
Назад вернути давні літа,
Побачить дітство золоте.

Бажав би часом полинути
До тиші рідного села,
На шлях народний

По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.

Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна

Не жартуйте так зі мною,
Очі мої, віченьки,
Що не знаю я покою
Ані дня, ні ніченьки.

Погулять піду між люди,
В степ лечу за волею, –
Зорите мені ви всюди,
Женетесь

І
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.

Веселе сонечко блистить,
Проміння щердо ллє;
Гайок

Оддихнім від жару;
Божий день потух;
По селу отару
Розігнав пастух.

Холодненький морок
Потяга з долин,
Огорнув пригорок,
І ставок, і млин.

Гамір

Плаче дівчина,
Слізоньки ллє:
Де ти, коханий,
Серце моє?

Нуджу я світом,
Марно ждучи,
Думку гадаю
Вдень і вночі.

Скільки молилась
Богові я;
Краю не

Там, далеко, на Вкраїні,
Сяє сонечко ясне,
Світить людям, та в чужині
Не навідає мене.

Там десь ллються рідні звуки,
Боротьба за люд іде…
Тута ж часом від

Дивовижа та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:

В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа.

На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.

На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,

Мені снилась рідна хата,
Я в садку відпочивав,
Мов діждався собі свята,
В красних мріях раював.

Подмухав вітрець легенький,
За слівцем шептав слівце;
З рідних яблунь

Темна ніч, вітрець тихесенький
Зашумів в моїм вікні;
Дощик капає дрібнесенький,
В серце падає мені.

Ні, се мрія доторкнулася
І навіки утекла;
Ти до мене усміхнулася
І

Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.

А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.

Що твоя

Вийшла з хати стара мати,
З матір’ю дитина:
Драний брилик на голівці.
На плечах — куцина.

Поминули село рідне,
Плаче бідна мати:
Син-коханець подавсь в найми —
На

Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.

Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в

Гаряче душа молилась,
Лихом вражена новим;
Наді мною ти схилилась,
Ніби світлий херувим.

І замовкло люте горе,
Серце марить, ожива…
Чи надовго? Де ти, зоре?
Боже!

Все – і постать, і убрання,
І словечко завжди влад —
Виклика зачарування;
Кожен хвалить, кожен рад.

Слава сиплеться стоусто,
Скрізь вигукує луна…
Тільки в серці — пусто,

Солом’яна стріха, убогі віконця,
Оплетені з вулиці хмелем;
Квіточки, обсипані променем сонця,
Пташки з щебетанням веселим.

До гаю йде полем вузесенька стежка,
Там любо журбу

Впав нетяга край могили,
На коліна став;
Що за сили в їй спочили,
У людей питав.

Та й заплакав сіромаха,
На хрест похиливсь,
Всю ніч мучивсь бідолаха,
Слізьми ввесь

Ти погасла, ясна зоре!
Став я мовчки, загадався…
Не гадалось… В темне море
Без весельця сам подався.

Де сіромі прихилитись,
Що казати, що робити,
Як нема кому молитись,