Павло Грабовський

Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?

Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.

Хай серце крається, хай збільшується рана,
Затроєна розпукою зневіри…
Душа моя, в сумну жалобу вбрана,
Я певен: діжде свого свята — рана, [1]
Зневаживши дрібні людські

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа

Чимало день
Думок накличе;
В душі пісень
Ніхто не зліче;

Та все-таки
Шкода й співати:
Не йдуть лихі
Ті злидні з хати!

Кругом щаслива ти людина:
Не залякаєшся грози,
Бо ще не бачила країна
Від тебе Щирої сльози.

Не знавсь ти з мукою гіркою,
Не будеш віку ти конать…
Дай тільки бог того

Щоб настав час жданий людського єднання,
Щоб ні пана більше не було, ні хлопа,
Треба перейнятись швидше світлом знання,
Поступом, якого осягла Європа;

Кращі думки віку щиро

“Щоглик! Щоглик!” Дітки раді.
“Щоглик!” — тільки і слівця.
А він тріпавсь на принаді,
Марно рвався із сильця.

Визволяють — скільки сміху!
“Глянь, дідусю, глянь, чи ба?”

Я на небо позираю —
Сумно блимають зірки:
Чорним хмарам я звіряю
Нерозважені думки.

“Чи на світі перестане
Каїн Авеля вбивать?” —
Запитався — серце в’яне…
Якийсь

Я сам під липою сиджу.
Журбі нема кінця:
З нудьги на хвилі я гляджу,
Дивлюсь на дно струмця.

Я так страшно змучивсь, так увесь погнувся
Під ярмом-вагою пережитих літ,
Шо надій відрадних я навіки збувся —
Всіх надій на вільний, на широкий світ.

День не день, а тяжкий

Як ластівки ждуть вітру над водою,
Піднявши крила, щоб летіти в ірій.
Так я ждав часу з думкою сумною —
Пливти в край інший; жаль мене брав щирий
За тих, що тут, на березі,

Як побачу я квіти пахучі,
Моє серденько враз защемить,
З очей сльози поллються пекучі,
Бо, побачивши квіти пахучі,
Милий образ згадаю в ту ж мить.

Як побачу я зіроньку

Як умру, то не згрібайте
Землі наді мною,
А засипте в чистім полі
Свіжою травою.

В головах щоб зеленіли
Явір та тичина,
А в ногах — на спомин людям
Червона

Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок — до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!

Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні, —
Пізно вертати, — ніколи

З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!

Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.

З’являть, як

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от