Павло Грабовський

Гаряче душа молилась,
Лихом вражена новим;
Наді мною ти схилилась,
Ніби світлий херувим.

І замовкло люте горе,
Серце марить, ожива…
Чи надовго? Де ти, зоре?
Боже!

Не жартуйте так зі мною,
Очі мої, віченьки,
Що не знаю я покою
Ані дня, ні ніченьки.

Погулять піду між люди,
В степ лечу за волею, –
Зорите мені ви всюди,
Женетесь

Здибались ми ненароком —
Тратить невольницькі літа;
Жизні бурхливим потоком
Нас занесло на край світа.

Дні проминали за днями,
Муки змагались все гірше…
Приязнь зростала

Не горюйте, що тьмою окрите
Непривітане ваше життя,
Кров’ю серденько все перелите,
Перебрехано кращі чуття;

Світ обвіяний пахом могили,
І до краю панує тюрма,
Задаремно

Як складу на грудях руки.
Щоб спочить навік в землі
Та не знати більш розпуки…
Як складу на грудях руки:
За тюрмою, на шпилі,
Під хрестом (ознака муки)
Поховайте у

По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.

Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна

Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай — надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.

Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть

За морем холодним, в далекій чужині,
Де сонця ніколи не видно з тайги
Де нетрі, болота лихі та пустині,
Та скали кремінні, на вічні сніги…

Де тьма та неволя одвіку й

Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.

Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в

Сон мені снився…
Вечір зрина;
Я опинився
Коло млина.

Любо, привільно
В тишу гулять…
Верби прихильно
Гнуться, шумлять;

Шепчуться лози,
Ріють

Обох нас, орле стервоїдний,
Знажає поле боротьби:
Рвемо у других шмат послідній,
Жаги нікчемної раби.

Та чом не в мене твої крила?
Я полинув би вище хмар:
Тут кров

Вас чарує небесна блакить,
Що, цяцькуючи блескотом вірші,
Часом очі вам надто сліпить,
Болячки закриває найгірші.

Все вам сняться квітки запашні
Та кохання — святі,

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Мені снилась рідна хата,
Я в садку відпочивав,
Мов діждався собі свята,
В красних мріях раював.

Подмухав вітрець легенький,
За слівцем шептав слівце;
З рідних яблунь

М. В. С-му

На прощання, милий брате,
Що сказать тобі?
Моє серденько розтяте
Ниє все в журбі.

В темну даль без повороту,
Може, зникнеш ти…
А нам треба б на

На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.

На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа

Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.

А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.

Що твоя

Тішся вволю; смійся, доки
Озаряє сміх уста,
Та безхмарні літа-роки
Не накладують хреста;

Доки сумом та журбою
Ще не здибало тебе;
Доки небо над тобою
І ясне, і

Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!

Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи