Павло Грабовський

На хвилю б тільки збутись туги,
З неволі виглянуть на світ,
Спинить тяжке чуття недуги,
Украйні кинути привіт!

Як гірко трупом почуватись,
Безслідним полум’ям згоріть,

Летіть, хмари, в край південний,
Там у мене рідна хата;
Як згадаю сад зелений, –
Болить серце… Візьміть брата!

Понад лісом без запину
Попливли ви, полинули…
Сам туди я в

Христос воскрес, прийнявши муки
Від іудейських книгарів;
Та мир підняв би знову руки,
Коли б де страдника уздрів.

В немручім слові правди всюди
Воскрес прибитий до

Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?

Прохав, молив… Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав…
То все

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Не розцвівши, квіти зжовкли,
Ясний промінь сонця згас,
В серці хворім струни змовкли,
Що бриніли якийсь час.

Підломились буйні крила,
Думка з місця не руша,
Зникла

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Пада сніг, степи вкриває;
Хуга б’є в моє вікно;
Серце в грудях заниває,
Що однісіньке-одно.

Справді ж так? А мрії ясні;
Шлях до світлої мети;
А чаруючі, прекрасні,

Тяжко, гірко визирати
З самітньої хати;
Кругом — німе або враже…
Хто ж привітне слово скаже?
Треба потурати!

Не виходять думи, втрати
З самотньої хати;
Вік гостює лихо

Тяжко на сім світі
Жити сиротині
Без милого роду,
В журбі-самотині;

Цілий вік тинятись
Без дружини-пари,
Знизу — люте горе,
Зверху — чорні хмари.

Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думи ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!

Я конав, ридав; глух за

Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала…
Твої завіти… бережу я їх…
Ти стежку світиш і з

З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!

Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.

З’являть, як

Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.

З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся

Темна ніч, вітрець тихесенький
Зашумів в моїм вікні;
Дощик капає дрібнесенький,
В серце падає мені.

Ні, се мрія доторкнулася
І навіки утекла;
Ти до мене усміхнулася
І

Там – квітки, та блиск, та чари,
Залицяння та вино;
Тута ж — праця, сльози, свари,
Пекло голоду одно.

Там — безкарна власна доля,
Панування без границь;
Тута ж стогін та

Сяду за діло – нічого не робиться,
Стану гадати — чомусь не гадається,
Все щось безрадісно, все щось хоробиться,
Все мені образ твій любий ввижається.

Де ж ти, голубонько? Де?

Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою —
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!

Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів