Павло Грабовський

Пам’ятаєш мудру раду —
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.

Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали;
Поривання твої кращі
Тебе в

Ти чого так забилося важко,
Нерозсудливе серце моє?
Нам з тобою невимовно тяжко,
Та нас кожен за те осміє.

Не звіряй своїх болів нікому, –
Світ не любить чужої сльози.

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа

За морем холодним, в далекій чужині,
Де сонця ніколи не видно з тайги
Де нетрі, болота лихі та пустині,
Та скали кремінні, на вічні сніги…

Де тьма та неволя одвіку й

Вас чарує небесна блакить,
Що, цяцькуючи блескотом вірші,
Часом очі вам надто сліпить,
Болячки закриває найгірші.

Все вам сняться квітки запашні
Та кохання — святі,

Не горюйте, що тьмою окрите
Непривітане ваше життя,
Кров’ю серденько все перелите,
Перебрехано кращі чуття;

Світ обвіяний пахом могили,
І до краю панує тюрма,
Задаремно

І
Процвітала рожа
Супроти вікна,
Запашна та гожа,
Пишна та рясна!

Але ось ударив
Лютий студенець,
Листячко ошпарив,
Погубив вкінець.

Так тьма

Обезмучено-недужий,
В тузі я поник чолом…
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.

Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина…
Що ж ото за ангел в світі,
Що за

Не жартуйте так зі мною,
Очі мої, віченьки,
Що не знаю я покою
Ані дня, ні ніченьки.

Погулять піду між люди,
В степ лечу за волею, –
Зорите мені ви всюди,
Женетесь

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком

Гаряче душа молилась,
Лихом вражена новим;
Наді мною ти схилилась,
Ніби світлий херувим.

І замовкло люте горе,
Серце марить, ожива…
Чи надовго? Де ти, зоре?
Боже!

На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.

На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,

Обох нас, орле стервоїдний,
Знажає поле боротьби:
Рвемо у других шмат послідній,
Жаги нікчемної раби.

Та чом не в мене твої крила?
Я полинув би вище хмар:
Тут кров

Здибались ми ненароком —
Тратить невольницькі літа;
Жизні бурхливим потоком
Нас занесло на край світа.

Дні проминали за днями,
Муки змагались все гірше…
Приязнь зростала

Ярмо важуче —
То твій вінець,
Життя замуче
Тебе вкінець.

Всю сум обійме…
З чола ж твого
Сам кат не здійме
Вінця того.

Він сяти буде
Зі споду тьми,
Любов

Доки сонця, доки світу,
Доки рясту, доки цвіту,
В радощах-журбі, –

Серця кращі почування,
Найщиріші поривання,
Душу — все тобі!

Мені снилась рідна хата,
Я в садку відпочивав,
Мов діждався собі свята,
В красних мріях раював.

Подмухав вітрець легенький,
За слівцем шептав слівце;
З рідних яблунь

І
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.

Веселе сонечко блистить,
Проміння щердо ллє;
Гайок

Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.

Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в

Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!

Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи