Павло Грабовський

Тихо, наче у могилі;
Замира душа…
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.

Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.

Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?

Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.

І
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса —
Заховається злякана ніч.

Прийде час: дума-хмара окриє мене,
Ні

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Я пав духом на час, я заслаб в самоті,
Весь погнувся під горя вагою;
Враз померхли були ідеали святі,
Я не бачив зорі за нудьгою.

Стежку стратила десь журна думка

Не співається мені,
Бо про що співати?
Хто почує ті пісні,
Як всі звикли спати?

Сум, недоля — от і все,
Мій коханий краю!
Як співать мені про се,
Так піду до

І
Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!

Не додавай знесиленим

Якось сонечко казало:
— Буду все собі світити! —
Почув дощик: — Пуття мало,
От я краще буду лити!
— З тебе людям холод, слота, —
Каже сонечко і слуха.
Відрік дощик: — Не

Зелений гай, пахуче поле,
В тюрмі приснилися мені, –
І луг широкий, наче море,
І тихий сум по кружині.

Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті… там

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся

Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна, –
Її не знав я… літо красне
В тюрмі за нею промина.

Заліза вічні наді мною…
Гнітить мертвота… сум та сум…
Вагуча

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

Сердешні діти… батька взято;
Смерть несподівано прийшла…
Пекельний Ірод справив свято,
Пир людожерності та зла.

Не поборов страшної муки
Борець хоробрий: все хотів
Знять

Смієшся ти, але спитатись треба:
Ти з кого так смієшся і за що?
З такого смійсь, що розганявсь до неба,
А низько сів, пошився сам в ніщо.

З такого смійсь, що світ пройти

Занедужала сирітка —
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.

Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
“З сіромахою остатнім

Дітки маленькі кликали маму:
“Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!”
Даремно ждати; побігли в клуню:
“Чом не йде мама? —

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи;
Вітер завив, так і б’є;
Стужа осінньої глупої півночі
Просто ступить не дає.
Лихо пекельне. В калюжах вся улиця.
Сумно старчиха

Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.

Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести —
І тихо

О, яка ж ти сумна, Україно моя,
Навкруги оповита темнотою;
З яким жалем оце тебе згадую я
Як пошарпані груди турботою!

Не складаю пісень твоїй дивній красі,
Бо не бачу у

Пада сніг, степи вкриває;
Хуга б’є в моє вікно;
Серце в грудях заниває,
Що однісіньке-одно.

Справді ж так? А мрії ясні;
Шлях до світлої мети;
А чаруючі, прекрасні,