Павло Грабовський

Зривається буря від краю до краю,
Бурхочуть навколо вали;
Погнулася щогла… Дарма позираю
Вперед непроглядної мли.

Ні променя навіть, ні гуку людського,
Реве лишень вітер

Одинока, нещаслива,
Мов та зіронька одна,
Ти мовчала, соромлива,
У незгоді чарівна.

Незгірш тебе одинокий,
В сум тяжкий замкнувся я;
Але погляд твій глибокий
Поняла

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,

Пусто та голо —
Скільки збагнеш;
Степу навколо
Не осягнеш.

Рве хуртовина;
Хата — сумна,
Мов домовина
Несподівна.

Темрява ночі
Перемага,
Тяжить на

Мені снилась рідна хата,
Я в садку відпочивав,
Мов діждався собі свята,
В красних мріях раював.

Подмухав вітрець легенький,
За слівцем шептав слівце;
З рідних яблунь

По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.

Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна

Не хились душею, друже,
Не ридай у самоті;
Хрестоносця приоруже [1]
Розіп’ятий на хресті.

Серце, правдою кипуче.
Повне чистої краси,
У конанні невсипуче.
До могили

Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.

Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,

На пожитки густі
Позіхаючи
Та

До моєї покійної сестроньки Надії

Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,

До вас, поети-українці,
Шлю — вибачайте — дружній лист,
Щоб повітати наодинці
Та дяку висловить за хист.

Доходять часом ваші звуки
В мою далечину глуху
І гоять чаром

Чимало днів по морю,
У тьмі німій,
На певну зустріч горю
Плив човен мій.
Швиряли хвилі бурні
На всі краї…
Вставали думи журні
Нудьги-змії.
Вітчини берег

В хугу-непогідь лиху
Дідусь плівся на роботу,
Підтоптався на шляху,
Сів на хвильку коло плоту.

“Здоровесенькі були! —
Паніматка йому з двору. –
Ви б до хати краще

Пам’ятаєш мудру раду —
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.

Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали;
Поривання твої кращі
Тебе в

З братнього листа вийнята

Там, де сопки [1] доокола
Лютий холод міцно стис, –
Ми, обтяті попівчола,
У кайданах, в блиску спис, –
Крізь півморок шахти душний,
Не

М. В. С-му

На прощання, милий брате,
Що сказать тобі?
Моє серденько розтяте
Ниє все в журбі.

В темну даль без повороту,
Може, зникнеш ти…
А нам треба б на

Шкода, мовляв, про те й балакать,
Чому ніколи більш не буть,
Все, кажуть, можна переплакать,
Все можна на світі забуть.

Минають літа,— образ милий
З душі притихлої зника,

Оце читав я про світи,
Про всякі землі та країни;
Бажав хоч стрічечку знайти
Про долю нені України.

Вона знайшлась — перечитав;
Не зрозумів, проте, ні коми…
В умі

Оце я думаю, брати,
Про долю рідного народа;
Прийшла година хрест нести,
Бо всюди — злидні, скрізь незгода.
Оце гадаю,— і мені
Таки частесенько здається,
Що мир, запеклий