Павло Грабовський

Між горами промінь гасне…
Вдаль летять думки мої —
Все до тебе, сонце ясне,
Все до тебе однії!

Лиха доля розлучила,
Не дала укупі йти…
Довго, довго, пташка

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Він ходив сумний, як нічка:
Все вона не йшла з ума;
Нею марив, їй у вічка
Приглядався крадькома.

Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона —
Його щастя, його сонце,

Коли бо, дітки, малась мога
Знов повернутися між вас!
Так заросла давно дорога,
Побив надії хмурий час!

Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
Шд пильним доглядом сім’ї,
Та не

Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
Коли б мені, мамо, легесенькі крила,

Дружили ми, а пройдуть літа,
І, може, стрінемось не ті;
Душа, мов пустка неогріта,
Перехолоне у чутті.

Загасне світле чарування,
Насунуть сірі, темні дні…
Та не забудьмо

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої, –
Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить…
А раз зустрінеш

Рік вони любились — навік розлучились;
Згинуло все разом, чим серденька бились.
Узяли дівчину до нової хати;
Поліг козаченько серед гаю спати.
В головах у любки подушки пухові,

Кричимо ми бучно,
Хвалимо старе;
Серденько ж розпучно
В нас знічев’я мре.

На весь світ гукаєм
Про біду лиху,
Та щось не шукаєм
Іншого шляху.

Другий за нас

Чимало днів по морю,
У тьмі німій,
На певну зустріч горю
Плив човен мій.
Швиряли хвилі бурні
На всі краї…
Вставали думи журні
Нудьги-змії.
Вітчини берег

Дощ та буря; вечір гасне.
Треба йти, але куди?
Сумно верби кучеряві
Похилились край води.

Я покинув рід коханий…
Лийтесь, сльози! Де знайти
Такий інший? Плачуть верби;

Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.

Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися

Тихо, наче у могилі;
Замира душа…
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.

Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.

Зелений гай, пахуче поле,
В тюрмі приснилися мені, –
І луг широкий, наче море,
І тихий сум по кружині.

Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті… там

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи;
Вітер завив, так і б’є;
Стужа осінньої глупої півночі
Просто ступить не дає.
Лихо пекельне. В калюжах вся улиця.
Сумно старчиха

“Чим би стала ти, коханочко,
Коли б я зробивсь долиною?”
— Весняне вдягла б убраннячко,
Зацвіла б тобі калиною.

“Чим би стать тобі бажалося,
Коли б морем став

Золото, золото, вславлене по світу!
Все продаси ти, все купиш без розпиту.
Добре тому, хто гребе тебе жменею;
Важко без тебе — з пустою кишенею.
Хлопцям ти втіху даєш, а на

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,

Годі, годі. Злої трути
Досить випив за життя,
Досить вивчивсь шию гнути,
Сподіватись без пуття.

Сумні літа — їх не сперти;
Тяжкий досвід — з ним лягти…
Тільки й долі —

Друже коханий, сестронько-раю!
Життя здається сумом без краю.
На світ, на люди чи подивлюся,
Ніби підтятий чолом хилюся,
Серденько мовкне, серденько в’яне…
Але твій образ