Пантелеймон Куліш

Знов захмарилось високе,
І велике, і страшне…
Кволе, в світі одиноке
Знов запитує мене:

“Чи ти встоїш проти долі
В гордих старощах твоїх?
Чи – не буде вже ніколи
Днів

Олександрі Михайлівні К
Слухай, дівчино! – Не слуха. –
В твоїй хатині ні духа!
Що коло себе хапаєш?
Кого цілуєш, вітаєш?
Уже ж світ білий… – Не слуха.

То, як укопана,

І
Титани на Зевеса розізлились…
Не Бріярей із Енкеладом гори
На гори навертали да казились,
Що він пороздавав богам престоли
В імперії надоблачній, а музам
Звелів сим

Тим від тебе утікаю,
Що тебе кохаю.
Позирни сама на себе,
Мій квітчастий раю!

Чи моє ж худе обличчє
Із твоїм зійшлося?
Ні! гіркими в самотині
Не раз

Ти сидиш під білим древом,
Вітер сумно в полі виє,
Угорі німують хмари,
І туманом небо криє.

І вбачаєш гай і поле;
Помертвіло, все чорніє,
І в тобі зима й круг тебе,

Кобзо! Давно ми з тобою по світу блукаєм,
Добре та й добре обоє сей світ лихий знаєм.
Знаєм, яка тут буває холодна весна,
Як побиває первоцвіт морозом вона.
О мій первоцвіте

Звідкіль ти, могило,
У степу взялася?
Хрестик з очерету,
Земля не зляглася.

Ні шляху, ні стежки;
В полі дико, пусто;
З нечуйвітром тирса
Забуяла густо.

Чи

Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть,
Під сонцем степ, козацьке Дике поле,
Огнем переливається-жахтить.

Гарячий вітер хилить-нахиляє
Траву хвилясту стиха

Від полудня теплий вітер
Стиха повіває,
Під живущою росою
Степ наш оживає.

За могилою могила
Зеленіє-мріє,
І далеко проміж ними
Битий шлях темніє.

Без конця

Тим часом як, патріотизму повні,
     Ви дбаєте про слово рідне нам,
Слова чужі, художливо кунштовні,
     Я на користь готую землякам.

Сокровище благих, нехай вони

         І
Довгенько нам була Німещина замкнена,
     Замкнули ж нам її герої-козаки,
Наслухалась про них вістей уся вселенна,
     Які вони були буйтурні хижаки, –
Як всюди

Був я вбогий, серцем хирний
Порав знай сусідське поле.
Вбожество – велике горе,
     Гроші – от воно добро!

Щоб скінчити вік невірний,
Я пішов до чорта в гості,
Підписався

Заспіваю, спогадаю
     Літа молодії,
А в тих літах, божім раю,
     Надії святії.

Заспіваю, спогадаю
     Вірную дружину,
Обіллю німими слізьми
     Німу

Ой що ж то за хлопець, хороший, вродливий?
   Що то за дівчина край його?
Ходять над водою тихою ступою –
   Світить молодик срібнорогий.

Годує дівчина хлопця

Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!

Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне

Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Плавють рози, рози-хмари.

Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі

Ось він плеще, ось він ллється
Серед степу!.. Доне,
Від братів твоїх далеких
Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе
Браттє з України,
Що колись ти рятував їх
При лихій

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

У горах Пінда ніч насуплено буяє,
     Холодна ніч, сира… Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
     Не блискавки блищать, палають пожарі.

Нема

Від кого у мене воно,
Про се шкода в мене питати,
І тіло, і дитя – моє;
Доволі вам сю правду знати.

Ви кажете, що я криву
Собі дорогу обібрала;
Я ж манівець мій чесним