Пантелеймон Куліш

Вода шумує, розлилась,
І повні повіддю всі береги й затони:
З селом веснянка понялась, –
Хати, двори, сади, левади співу повні.

Під спів широкий дівоньок
Сидить над річкою

Пряла прялочка моя,
Не переставала,
Аж прийшов до мене гість, –
Рватись нитка стала.

Уродливий, молодий,
А як заговорить,
Слово гарне, приязне,
Мов у дзвона

         І
Прощай, мій краю, берегу рідний!
Вже ти зникаєш над синім морем;
Вітри ночнії, ревучі хвилі
Разом співають із моїм горем.
Он сонце в морі тоне-сідає…
Марно за

         І
Мені чудний, химерний сон приснився,
Що ніби десь на пустоші німецькій,
На тім руйновищі, де хміль повився
По займані-плідровині шляхетській,
Живе народ убогий, та

Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Плавють рози, рози-хмари.

Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі

Ось він плеще, ось він ллється
Серед степу!.. Доне,
Від братів твоїх далеких
Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе
Браттє з України,
Що колись ти рятував їх
При лихій

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.

Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться

І я родивсь у любій україні,
Природа радощі послать мені клялась,
Мені, ще немовляточку-дитині…
І я родивсь у любій україні,
Весна ж моя гіркими облилась.

Весна нам раз

Не славте кобзаря словами золотими,
Повісьте ви над ним його тридцятиструнну,
Нехай між липами пахущими, густими
Із вітерцем веде розмову тиходумну,
Нехай Еол її тихесенько

I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він

Дзвонімо ще в кубки, в ковші золотії,
В прапрадідні дзвони гучні-голоснії!
Гей пиймо, не лиймо! Вино не вода:
Веселощі серця губити шкода!

Всього скоштував я, і щастя і

У горах Пінда ніч насуплено буяє,
     Холодна ніч, сира… Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
     Не блискавки блищать, палають пожарі.

Нема

Від кого у мене воно,
Про се шкода в мене питати,
І тіло, і дитя – моє;
Доволі вам сю правду знати.

Ви кажете, що я криву
Собі дорогу обібрала;
Я ж манівець мій чесним

Пророк пророкові приносить оправданнє,
Мудрець премудрого вітає по заслузі:
Так і поезії божественне диханнє
Вшановує поет, і муза другій музі
Заявлює вінком високе

Старий дід-сирота, ні дітей, ні дружини,
Мов чернець у скиту посеред України.

Не в скиту він сидить: бо гуде кругом нього
Від зорі до зорі голосів тихих много.

У трудах