Пантелеймон Куліш

І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой  Лелечко ж, мій  боже Лелько!
Весна та гарні карі  очі
У змові на моє серденько.

Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І

Годі тобі, степе,
Годі твердо спати:
Перестала в тебе
Зима царювати.

Зникнув сніг, і сонце
Засвітилось чудно!
Сохне-просякає
Дорога

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

Ох! бажаю сліз любові –
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.

Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім

Ой зчорніла я, ой змарніла я
     З невимовного горя,
Що щербатая, безталанная
     Довелась мені доля.

Ой минулося закоханнячко, –
     Не минається мука.
Отруїла мене,

         І
Тим часом як недомисел земляцький
Юртується в письменницьких кагалах,
Мов ті сейми в землі погибній лядській,
Кохається в руїнних ідеалах
І строїть світ на темряві

    І
Евтерпо! Ти одна ще не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом

На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум’янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє… стемніло.

І понад сонною красою стиха
Повіяло

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.

Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини

На добраніч усім наніч!
     Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро –
     Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
   Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
     Бачити

На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.

За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими

Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?

Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!

Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне

Був я вбогий, серцем хирний
Порав знай сусідське поле.
Вбожество – велике горе,
     Гроші – от воно добро!

Щоб скінчити вік невірний,
Я пішов до чорта в гості,
Підписався

Від полудня теплий вітер
Стиха повіває,
Під живущою росою
Степ наш оживає.

За могилою могила
Зеленіє-мріє,
І далеко проміж ними
Битий шлях темніє.

Без конця

Ти сидиш під білим древом,
Вітер сумно в полі виє,
Угорі німують хмари,
І туманом небо криє.

І вбачаєш гай і поле;
Помертвіло, все чорніє,
І в тобі зима й круг тебе,

Знов захмарилось високе,
І велике, і страшне…
Кволе, в світі одиноке
Знов запитує мене:

“Чи ти встоїш проти долі
В гордих старощах твоїх?
Чи – не буде вже ніколи
Днів