Пантелеймон Куліш

На мене скрива, мов вовки з байрака,
Дивились-позирали мудреці,
Що в мене думка з ними не однака:
Вони-бо знані на всю Русь кравці.

По викройці викроюють готовій
Історію,

   І
До Корінфа з Афін молоденька принада
Грека в гості вродливого тягом тягла:
Там поважна сім’я сьому гостеві рада,
Хоч незнаному ще в ній нікому була,
Бо давно по приятству

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

Ох! бажаю сліз любові –
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.

Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім

Ой зчорніла я, ой змарніла я
     З невимовного горя,
Що щербатая, безталанная
     Довелась мені доля.

Ой минулося закоханнячко, –
     Не минається мука.
Отруїла мене,

         І
Тим часом як недомисел земляцький
Юртується в письменницьких кагалах,
Мов ті сейми в землі погибній лядській,
Кохається в руїнних ідеалах
І строїть світ на темряві

    І
Евтерпо! Ти одна ще не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом

На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум’янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє… стемніло.

І понад сонною красою стиха
Повіяло

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.

Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини

На добраніч усім наніч!
     Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро –
     Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
   Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
     Бачити

На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.

За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими

Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?

Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти

І я родивсь у любій україні,
Природа радощі послать мені клялась,
Мені, ще немовляточку-дитині…
І я родивсь у любій україні,
Весна ж моя гіркими облилась.

Весна нам раз

Вода шумує, розлилась,
І повні повіддю всі береги й затони:
З селом веснянка понялась, –
Хати, двори, сади, левади співу повні.

Під спів широкий дівоньок
Сидить над річкою

Серце моє тихе,
Пташко полохлива!
Ой про що я народилась,
Бідна, нещаслива!

Людям щастя-доля,
А мені – неволя…
Ні заїсти, ні запити
Бідування-горя!

Дайте мені

“Що се за гук під ворітьми я чую,
І восклики на замковому мості?
Довгенько вже з гостьми я бенкетую,
Та ще чогось мов ждуть шановні гості”. –

Промовив цар, і слуги

Стою один серед німих волів-биків
На давнім ревищі великої пустині,
Серед яливику, корів і бугаїв
Да їх різвих телят, надії України.

Стою і думаю: про що господь мені
Тут

Чи згадуєш, земляче, край той пишний,
Де річеньки блищать сріблом текучим,
Де, мов кармазин, червоніють вишні
І дишуть медом пасіки пахущим;
Де гарбузи в цвіту по лісах в’ються