Пантелеймон Куліш

Мої поля, мої луги ви й луки!
Моя ви батьківщино й материзно!
Позасідали вас лукаві дуки,
Пішло моє святе насліддя різно.

Від Німеня скрізь до самих Порогів
Голосить наша

   І
Цілуються з тобою всі, ліліє,
Хто світ побачив у твоїй ограді, –
Метелики легкі, жуки важкії,
Піддаючися красоти принаді.
Я ж, мов чужий в принаднім

На добраніч усім наніч!
     Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро –
     Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
   Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
     Бачити

Ох! бажаю сліз любові –
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.

Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім

Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко,

Хто не знає, Данте, твого горювання,
Той і твого пекла страшного не взнає:
З твого серця вийшли ті оповідання.

В праведному серці той огонь палає,
Що палить у пеклі душі

І
Блажен єси, Тарасе, що не дбаєш
Про нас із нашим темрявим письменством
Ти розумом на небесах витаєш,
Питаєш духа божим совершенством.
Блажен! ти вбогу каліч

Тогда какой-то злобний гений
Стал часто навещать меня.

А.Пушкин

Мене сей злобний геній навіщає
Усякий раз, як я на Україну,
Де дурень дурня в пекло поганяє,
З Німещини

Коли б ти, кохана, мені притулила до серденька руку,
Сама б дивувавлась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться – стукає се під ночну тишину,
Се тесля жорстокий мені

Любить метелик пишну троянду,
Почасту-часто кругом літає,
Його ж самого ніжнокрилого
Золотом сонце любо 'бливає.

Кого ж кохає пишна троянда?
Хтів би я щиру правдоньку

Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.

Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

         І
Ув Ахені, в пишній порфірі царській,
В світлиці давнезній, у залі,
Сидів король Рудольф в потузі святій:
На трон-бо найвищий його повінчали.
І се імператор свій пир

Україно, рідна сестро,
     Пташко полохлива!
Куди се тебе замчали
     Необачні крила?
Перед тебе щасна доля
     З карими очима,
А довічная неволя
     Стоїть за

На спомин про Дорнбах під Віднем
та про генерала Дубельта і графа Орлова

         ЗАСПІВ ДО ДУМИ
         І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих

Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.

Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої

Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.

Нудна тому пиха

Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.

Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Вже хмари бгаються в клубки червоні;
Поля роси вечірньої жадають;
Дзеленькає дзвоником поштар, і коні
В долині куряви не підіймають.

Ні хуторця, ні хати на просторі,
Ні