Пантелеймон Куліш

Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко,

Хто не знає, Данте, твого горювання,
Той і твого пекла страшного не взнає:
З твого серця вийшли ті оповідання.

В праведному серці той огонь палає,
Що палить у пеклі душі

І
Блажен єси, Тарасе, що не дбаєш
Про нас із нашим темрявим письменством
Ти розумом на небесах витаєш,
Питаєш духа божим совершенством.
Блажен! ти вбогу каліч

Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.

Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої

Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.

Нудна тому пиха

Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.

Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

         І
Ув Ахені, в пишній порфірі царській,
В світлиці давнезній, у залі,
Сидів король Рудольф в потузі святій:
На трон-бо найвищий його повінчали.
І се імператор свій пир

Україно, рідна сестро,
     Пташко полохлива!
Куди се тебе замчали
     Необачні крила?
Перед тебе щасна доля
     З карими очима,
А довічная неволя
     Стоїть за

На спомин про Дорнбах під Віднем
та про генерала Дубельта і графа Орлова

         ЗАСПІВ ДО ДУМИ
         І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих

Як на Сибір колись ви засилали
Правдивих земляків московськими руками,
Так і мене сюди запакували,
Щоб я бесідував з одними мужиками,
Щоб картами п’яними забавлявся,
З

Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.

Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи,

Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, так нікому.

Цвіте воно, як Божий рай,
Потай миру, потай миру;
Ні любощам, ні милощам
Не йме

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

  І
Із башти своєї стражник озирав
Серед ночі тихе, німе кладовище,
А місяць на небі, мов сонце, сіяв,
Освіжував пишно мертвецьке жилище.
Аж ось ворухнеться мовчуща

     І
Як ви світом гарно управляли,
В вас законом радощі були.
Ви блаженство людям возвіщали,
Любі мрії матері землі.
Ах! Тоді розкошам все служило…
Не по-нашому – ой, ні!

Моя ти втіхо, кобзо тихострунна!
Одна ти в мене із утіх зісталась,
Як жизнь важка, гірка, великотрудна,
До вічного спочивища добралась.

Заграй мені, мов той Еол

Тихо Дунай, тихо,
Несе чисту воду;
Задивилися дуброви
На свою уроду.

Тихо Дунай, тихо
Жовті піски миє,
Погляну я по берегах –
Моє серце ниє:

Де,

         Г р а ф
Я знаю квітку над усі квітки,
Мою до неї пориває душу.
Шукати б я пішов її в скитки,
Та ба, в неволі тут сидіти мушу.
Тяжке се горе над усі гор́я:
Бо, як