Пантелеймон Куліш

Тим часом як, патріотизму повні,
     Ви дбаєте про слово рідне нам,
Слова чужі, художливо кунштовні,
     Я на користь готую землякам.

Сокровище благих, нехай вони

         І
Довгенько нам була Німещина замкнена,
     Замкнули ж нам її герої-козаки,
Наслухалась про них вістей уся вселенна,
     Які вони були буйтурні хижаки, –
Як всюди

Був я вбогий, серцем хирний
Порав знай сусідське поле.
Вбожество – велике горе,
     Гроші – от воно добро!

Щоб скінчити вік невірний,
Я пішов до чорта в гості,
Підписався

“Рох, рох! плям, плям! Щодня я, любий брате, сита:
Полови й висівок зісталось півкорита”.

“Гав, гав! цяв, цяв! А я, знай, сестро, хочу їсти,
Да хліба не дають: нема з мене

Люба подушечко, сестро моя самітненька!
Де мій коханий! Скажи, де коханнє кохане?
О, та й доріженька ж милому! О, та й далека!
Де ж то суденце його серед моря пристане!

Серце

Заспіваю, спогадаю
     Літа молодії,
А в тих літах, божім раю,
     Надії святії.

Заспіваю, спогадаю
     Вірную дружину,
Обіллю німими слізьми
     Німу

Ой що ж то за хлопець, хороший, вродливий?
   Що то за дівчина край його?
Ходять над водою тихою ступою –
   Світить молодик срібнорогий.

Годує дівчина хлопця

Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!

Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне

Ой нема на рідний берег
     Броду-переходу;
Не знайти до роду броду
     Через бистру воду.

Бистра річка – життя моє,
     Широка-глибока…
Плавле-тоне на тій

         І
Прощай, мій краю, берегу рідний!
Вже ти зникаєш над синім морем;
Вітри ночнії, ревучі хвилі
Разом співають із моїм горем.
Он сонце в морі тоне-сідає…
Марно за

         І
Мені чудний, химерний сон приснився,
Що ніби десь на пустоші німецькій,
На тім руйновищі, де хміль повився
По займані-плідровині шляхетській,
Живе народ убогий, та

Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Плавють рози, рози-хмари.

Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі

Ось він плеще, ось він ллється
Серед степу!.. Доне,
Від братів твоїх далеких
Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе
Браттє з України,
Що колись ти рятував їх
При лихій

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.

Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться

I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він

Дзвонімо ще в кубки, в ковші золотії,
В прапрадідні дзвони гучні-голоснії!
Гей пиймо, не лиймо! Вино не вода:
Веселощі серця губити шкода!

Всього скоштував я, і щастя і

У горах Пінда ніч насуплено буяє,
     Холодна ніч, сира… Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
     Не блискавки блищать, палають пожарі.

Нема

Від кого у мене воно,
Про се шкода в мене питати,
І тіло, і дитя – моє;
Доволі вам сю правду знати.

Ви кажете, що я криву
Собі дорогу обібрала;
Я ж манівець мій чесним

Пророк пророкові приносить оправданнє,
Мудрець премудрого вітає по заслузі:
Так і поезії божественне диханнє
Вшановує поет, і муза другій музі
Заявлює вінком високе