Пантелеймон Куліш

На спомин про Дорнбах під Віднем
та про генерала Дубельта і графа Орлова

         ЗАСПІВ ДО ДУМИ
         І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих

Як на Сибір колись ви засилали
Правдивих земляків московськими руками,
Так і мене сюди запакували,
Щоб я бесідував з одними мужиками,
Щоб картами п’яними забавлявся,
З

Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.

Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи,

Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.

Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Мої поля, мої луги ви й луки!
Моя ви батьківщино й материзно!
Позасідали вас лукаві дуки,
Пішло моє святе насліддя різно.

Від Німеня скрізь до самих Порогів
Голосить наша

Вже хмари бгаються в клубки червоні;
Поля роси вечірньої жадають;
Дзеленькає дзвоником поштар, і коні
В долині куряви не підіймають.

Ні хуторця, ні хати на просторі,
Ні

Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко,

І
Безгрішний ваш гримить з Олімпу, з Ватікана.
Останній се вже грім, остання вже й омана
Про мляві розуми, про боязкі серця,
Роботу польських шкіл, науку лжи отця…
Хилітесь

“Добридень, дідусю! Іди, йди, не бійся.
Нас дома тройко тут: порожня світлиця.
     Вгорі паньматуся свої молитви
В старому часловці гортає-читає,
А тато з драбами вовки десь

Пливе Гоголь по Славуту,
     В воду поринає.
На сухій гіллі Ворона,
     Важенько здихає:

“Ой мій друже білокрилий!
     Горенько з тобою!
Поринаєш, – не дай

Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, так нікому.

Цвіте воно, як Божий рай,
Потай миру, потай миру;
Ні любощам, ні милощам
Не йме

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого

Ношу в душі печаль,

         І
Ув Ахені, в пишній порфірі царській,
В світлиці давнезній, у залі,
Сидів король Рудольф в потузі святій:
На трон-бо найвищий його повінчали.
І се імператор свій пир

Весняні блакитні очі
Дивляться з трави на мене:
Се фіалочки кохані,
Що набрав я повну жменю.

Я набрав і все, що думав,
Чим сумне втішав серденько,
Голосно про те

Хто мене не знає –
Сам себе питає:
Чи то вечір погасає,
Чи ранок світає?

Хто мене не знає –
Віри не діймає,
Що старий дід голос має,
Під кобзу співає.

Ой

Вже дніло. Вітерець, немов на скло тоненьке,
Наліг на дніпрову ще не рухому воду.
Старий дід, на весло опершися легеньке,
Відчалив, бурчачи на хлопчика за шкоду.

Од весел

Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.

Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в

Хто не знає, Данте, твого горювання,
Той і твого пекла страшного не взнає:
З твого серця вийшли ті оповідання.

В праведному серці той огонь палає,
Що палить у пеклі душі