Пантелеймон Куліш

Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.

Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи,

Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, так нікому.

Цвіте воно, як Божий рай,
Потай миру, потай миру;
Ні любощам, ні милощам
Не йме

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

Вже хмари бгаються в клубки червоні;
Поля роси вечірньої жадають;
Дзеленькає дзвоником поштар, і коні
В долині куряви не підіймають.

Ні хуторця, ні хати на просторі,
Ні

Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко,

Хто не знає, Данте, твого горювання,
Той і твого пекла страшного не взнає:
З твого серця вийшли ті оповідання.

В праведному серці той огонь палає,
Що палить у пеклі душі

Тихо Дунай, тихо,
Несе чисту воду;
Задивилися дуброви
На свою уроду.

Тихо Дунай, тихо
Жовті піски миє,
Погляну я по берегах –
Моє серце ниє:

Де,

         Г р а ф
Я знаю квітку над усі квітки,
Мою до неї пориває душу.
Шукати б я пішов її в скитки,
Та ба, в неволі тут сидіти мушу.
Тяжке се горе над усі гор́я:
Бо, як

Колись про любощі гарячі я мечтав,
Про пишні кучері, про мирти та резеди,
Про медові уста і про гіркі беседи,
І все те у піснях понурих виливав.

Давно пов’янули й почезнули

  І
Із башти своєї стражник озирав
Серед ночі тихе, німе кладовище,
А місяць на небі, мов сонце, сіяв,
Освіжував пишно мертвецьке жилище.
Аж ось ворухнеться мовчуща

На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум’янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє… стемніло.

І понад сонною красою стиха
Повіяло

Ви, сцени літ малих, що люба пам’ять ваша
Здається з тим, що є, контрастом над гірким,
Де засвілилася душа в науці наша
І дружба снилась нам коротким сном своїм!

Коротким: бо

Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.

Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в

Блукаю між квітками
І з ними сам цвіту.
Блукаю, ніби п’яний,
І от-от упаду!

Піддерж мене, кохана,
Ув оп’яні любві,
А то серед майдана
Впаду до ніг тобі!

На Підгір’ї криниця –
Свіжа, люба водиця.

Без устанку по піску
Дзюркотить у холодку.

Животворний струмочку,
Втіхо мого домочку!

Біжи-лийся з Підгір’я
На ті любі

Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.

Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.

Благоухають,
Землю

Нагулялося по небу
Весняному сонце,
Зазирає на добраніч
У низьке віконце.

І проміннячком угору
Огняним стріляє;
Хрест на церкві розтопленим
Золотом

     І
Ти знаєш край, де скрізь цвітуть цитрони,
Де померанці золотом блищать,
Де вітерець з-під хмари прозірної
На мірти дише, божа благодать?
Чи знаєш ти це

    І
Евтерпо! Ти одна ще не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
     Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли “город пишний”,
     Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію