Пантелеймон Куліш

І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой  Лелечко ж, мій  боже Лелько!
Весна та гарні карі  очі
У змові на моє серденько.

Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І

     І
Ти знаєш край, де скрізь цвітуть цитрони,
Де померанці золотом блищать,
Де вітерець з-під хмари прозірної
На мірти дише, божа благодать?
Чи знаєш ти це

    І
Евтерпо! Ти одна ще не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом

Ой ішов я до дівчини —
Од воріт вернувся:
Піду лучче до шинкарки
Горілки нап’юся!

Нехай добрі люде славлять,
Що в шинку ночую, —
Що за тиждень загорюю —
За ніч

Варфоломієві Шевченкові
Не хотіли панські діти
Мою воленьку вволити, –
Щоб мене там поховали,
Де б одраду серце мало,
Де б мучене моє тіло
Тихо тліло, не боліло,
Де б

Хто святі церкви мурує,
     Пнеться з них до раю, –
Я гуляю по Дунаю,
     Стиха в кобзу граю.

Хто людські хати руйнує,
     Не боїться пекла, –
На Дунаї, мов у

Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!

Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про

Василеві Михайловичу Білозерському
Чом, Дунаю, став ти мутен,
Став ти мутен, каламутен?
Ой чи вітри тебе збили,
Чи лебеді білокрилі,
Чи коники вороненькі,
Чи козаки

   І
До Корінфа з Афін молоденька принада
Грека в гості вродливого тягом тягла:
Там поважна сім’я сьому гостеві рада,
Хоч незнаному ще в ній нікому була,
Бо давно по приятству

Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?

Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти

         І
Тим часом як недомисел земляцький
Юртується в письменницьких кагалах,
Мов ті сейми в землі погибній лядській,
Кохається в руїнних ідеалах
І строїть світ на темряві

Не співай мені, землячко,
     На чужій чужині,
Не нагадуй мені, сестро,
     Рідної Вкраїни.

Твоя пісня пориває
   Туди мою душу,
Де люблю я карі очі,
     Та

Олександрі Михайлівні К
Покину, покину
Чужую чужину
Та на Україну
Соколом полину.
Ой хто ж мене дома
Щиро привітає,
Любо в вічі гляне,
Про життя

На мене скрива, мов вовки з байрака,
Дивились-позирали мудреці,
Що в мене думка з ними не однака:
Вони-бо знані на всю Русь кравці.

По викройці викроюють готовій
Історію,

Нема в світі, рідний брате,
     Як своя хатина!
Поживе в теплі, в затишку
     Вся твоя родина.

А як ще коло хатини
     Та й млинок на Росі, –
Спи собі безпечне

Петрівочка – нічка тепленька, ясненька.
Мов жемчугом сипле зірками дрібненько.
В воді круглолиций пливе-поринає,
В саду соловейко голосить-співає,
Рибалочки плавлють з огнем під

   1
Закипіла по Вкраїні
     Страшенна тривога,
Як на шляхту піднялася
     Сірома убога.

Піднялася за оранди,
     За жидівські дуди,
Що терпіли – не стерпіли

На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.

За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими

Ой зчорніла я, ой змарніла я
     З невимовного горя,
Що щербатая, безталанная
     Довелась мені доля.

Ой минулося закоханнячко, –
     Не минається мука.
Отруїла мене,

І
Марусенько! моя голубко сизокрила!
Як повно у тебе в тім серденьку добра!
Коли б змогла єси, ти б крилечками вкрила
Обидва береги Славутиці-Дніпра, –
Ти, перш усіх, мене б