Олександр Пушкін

СЦЕНИ З РИЦАРСЬКИХ ЧАСІВ
1835

Mapтин. Послухай, Франце, останній раз кажу тобі як батько: я довго терпів твої витівки; а далі терпіти не маю наміру. Вгамуйся, або погано

Ти не питай, чому думки похмурі
Поміж забав беруть мене в полон?
Чому ходжу постійно у зажурі?
Чому набрид життя солодкий сон?

Ти не питай мене, чому так рано
Я розлюбив

Мить пожадана прийшла: довершено труд многоденний!
Що ж то за сум, не збагну, потай тривожить мене?
Чи, докінчивши роботу, стою — непотрібний поденщик,—
Взявши заплату свою, іншим

Флейта добірна, Теон опочив тут. Провідника хору —
Віком підбитий сліпець, Скірпал колись породив
I у натхненні назвав порождіння Теоном. На учтах
Солодко Вакха і Муз лагідний славив

Фонтане любощів живий!
Приніс я в дар тобі дві рози.
Люблю немовчний гомін твій
І поетичні чисті сльози.

Твій срібний пил свіжить мені
Чоло студеною росою.
Ах, лийся,

Хто бачив край, де розкішшю природи
Оживлені діброви і луги,
Де весело шумлять і грають води
І пе́стять тихомирні береги,
Де на узгір’я, посланці негоди,
Не падають похмурливі

Скарбниче світлих мрій, що в гущині зеленій
Мене одвідуєш, як добросердний геній,
О спомине, малюй мої минулі дні,
Місця укохані, для ока чарівні,
Ліси, де я любив, де пристрасть

Цигани табором гучним
По Бесарабії кочують.
Вони на березі річнім
У шатрах подраних ночують.
Як вільний спів, ночівля їх
І мирний сон під небесами.
Поміж коліс возів

В краю, де я позбувсь тривог минулих літ,
Де я Овідія1 самотній бачу слід,
Де слави прагнення мене вже не турбує,
Душі моїй смутній лише тебе бракує.
Я, ворог світських пут і

Чи серед вулиць гомінливих,
Чи в людний увійшовши храм,
Чи в колі юнаків гульливих,—
Я віддаюсь моїм думкам.

Я говорю: кінець незримий
Чатує кожного із нас,
І під німе

Чим відзнача ліцей частіш
Свої священні роковини,
Тим сходиться несміливіш
Сердечних друзів гурт єдиний,
Тим рідший він; тим празник наш
У радощах своїх сумніший,
Глухіший

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Щасливе юності незнання
Збентежив геній мій лихий,
Моє навіки існування
Він підкорив душі своїй.
Дивитися його очима
Я на життя відтоді став,
З його словами

Що в імені тобі моїм?
Воно замре, як сплеск бентежний
Об камінь дальній надбережний,
Як шелест у гаю нічнім.

Воно між пам’ятних листків
Зоставить слід незрозумілий,
Як

Що в цьому імені тобі?
Воно помре, як сплеск печальний
Морської хвилі в берег дальній,
Як дивний звук в нічній добі.

Воно залишить мертвий слід
У розчерку пера,

Я вас любив, а може, і люблю я,
Огонь у серці не погас моїм;
Та ця любов нехай вас не хвилює,
Не хочу я печалить вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То ревнував, то

Я думав, серце вже забуло
Властивість юності – страждать.
Казав: того, що промайнуло,
Не повернуть! не наздогнать!

Печалі й мрії відлетіли,
Пройшли захоплення усі…
Як

Я мить чудову пам’ятаю,
Коли з’явилась вперше ти,
Немов святе видіння раю,
Взірець краси і чистоти.

І я, в полоні безнадії,
Всякчас тебе благословляв,
Я чув твій голос і

Я пам’ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік людська не заросте тропа,
Що перед ним чоло і камінь непоклінний
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім

Я пам’ятник собі створив нерукотворний,
До нього у віках не заросте тропа.
Піднісся вище він, незламний, непоборний,
Олександрійського стовпа.

Душа моя й думки, у вірші