Олекса Стефанович

В рожевій куряві дорога,
Рожеві села в далині…
О, як дзвінко, голоснорого
Ти відкликаєшся мені!

Ще вітряки — як на долоні,
Твої крилаті вітряки,
Та наче п’яні наші

Крута дорога із Крут,
Та вірмо, рушивши нею:
Нелюдськи міцний цей люд
І вийде він ще на суд
Не судженим, а суддею.

з палицею пілігрима
У нові села й городи
Простує тінь неутомима
Григорія Сковороди.
М. Рильський

Ще просонню сповиті
Дніпрові береги…
У простій сивій свиті,

Як срібно скрізь! Куди не кинь,
Усе виблискує, іскриться…
Як чисто може засвітиться
Земне в небесну голубінь!

Душа окрилена, окріпла:
«Кому хвалу свою пошлю?!»
Не день в

Людська мудрість торкнула б місяця
Якби скласти книжки на стос,
Та безмірно над нею виситься,
Та над всім воздвигся Христос.

Від розстрілу — розтління атому
В лютім сяйві

Це повітря — вино з льоднику,
Що було закорковане роки.
Так дзвенять у морозному кроки,
Мов по мідному йдеш хіднику.

А раптовні сиренні гудки —
Голосні, як, здається,

Заклекотало десь у горлі
Клубком із крони і зо сліз —
І крила, що були униз,
Розкинулися, яко орлі…

«Нізащо пропадеш, ледащо!»
І, повні лютої хули,
Слова камінням

Не лише міста і села,
Людські села і міста,
Облетіла вість весела
Про сповитого Христа.

Скрізь пронеслася по світі,
Скрізь той вітер пролетів…
Як рокочуть

(Сонет)

Це — буремно випнуте вітрило,
Що човна нестримано жене.
Це — велике серце вогняне,
Що над степом сонцем засвітило.

Стомогутньо випростані крила,
Що

Як рельси синню одливають,—
Як навіть сталі холодно!
Як лють лютневую чутно
В промерзлім скреготі трамваю!

Скарбами матового срібла
В підводах блиснули льоди…
О, ні, не

Шуми і шелести, шуми і шелести
Хвилею котять широкою…
Як розгойдалися ясени й берести,
Скільки в каштанах неспокою!

Клени рокочуть, кипить білокориця;
Буря — на кожному

Сипнув як стій з тієї хмарки,—
Не зчувся, коли вщух…
Як зелено зробилось в парку
Після дощу!—
Немов звичайний там над містом,
Між димів і домів,—
Над листом —

На Великдень діл і вись
Сонце злотом заливає,
На Великдень сонце грає —
Блись-блись!..

На Свята усім святам,
На яєчко на червоне,
На дзвіницях усі дзвони

Спинилось на людині око отнє…
«Не та ти, що бажалася,— не та».
Густішає затемнення голготнє,
Росте жовтаво-чорна темнота.

Чи в морок цей, полохаючи юрми,
Сирени лише

Та се ж грудка з небесних зірок!
І насправді образилась ти?
Се просохне… І се ж — серебро!
Дай я витру тобі, ходи…

Білі зірки падають з неба,
Зірки з неба — під ноги

«Діла і бажання сторукі
І смерть, як найвищий вінок».
О.Ольжич

Нам не знать, як згашено кров,
І не знати, де тебе діли —
Чи ти в небо димом пішов,
Чи земля

Ш.

Сміх і щебети, і галас…
Десь із кожного двора
Позбиралась — позбігалась
Для розради дітвора…

Знайдеш, материне око,
Де там дочка, де синок?..
Ввесь

Не вір, вродливко, Лісунові:
Не вирій носить він, а вир…
Нехай сурмить у млі сосновій,
Нехай гукає, людозвір,—
Не йди на клик його, не вір
Цьому на юнок ласунові!

І

Побілила вдова Осінь свою хату,
А сягає її хата аж до неба,
Все прибрала — сісти спочивати б,
Та підвести синім стіни треба.

Розвела з тугою синьку густосиню,
Біля стін, десь

І хризантеми й орхідеї
У зачарованій імлі,
Але найліпшими у неї —
Словополківські ковилі.

Вона це квилила в Путивлі,
Вона обходила шатри —
Стріла і лук напоготівлі,
А