Олекса Стефанович

М. К.

Що за дивна то новинка
Стала в лісі —
Засвітилася ялинка
На узліссі!
Свічечок на гілках — сила
Пресиленна —
І червона й синя й біла
І зелена!..

«І місяць мені наліво
Й кота котила дорога,—
Ну як тут заграть щасливо,
Скажіте, на милість Бога?

Нехай би лиш це — та нащо
Побажання ті зневчасна?
О, роле моя

Це було колись на півдні,
У весняний було день…
Діви дивні, діви співні,
Діви, п’яні від пісень!

Море гнало вал за валом
Скелям в кам’яне чоло,
Вигравало на

Побілила вдова Осінь свою хату,
А сягає її хата аж до неба,
Все прибрала — сісти спочивати б,
Та підвести синім стіни треба.

Розвела з тугою синьку густосиню,
Біля стін, десь

Ой, заграло небо, ой, заграло —
От червоне, золоте, а от зелене.
Тундра тиха, тундра добра стала,
Як рахманні, як слухнянії олені.
Гей, чого це ви, собаки, так

На Великдень діл і вись
Сонце злотом заливає,
На Великдень сонце грає —
Блись-блись!..

На Свята усім святам,
На яєчко на червоне,
На дзвіницях усі дзвони

Можливо, лиш вона, та туга невсипуща
Невідомо за ким, невідомо за чим,—
Єдине, що горить у наших нетрях-пущах
Вогнем високим і ясним.

Ш.

Сміх і щебети, і галас…
Десь із кожного двора
Позбиралась — позбігалась
Для розради дітвора…

Знайдеш, материне око,
Де там дочка, де синок?..
Ввесь

Хрест степи собі на перса
Із доріг кладуть.
О.С.

В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній…
Укопано стали сталеві копита коня…
Похмурий, безрукий,— мов з муру ти

Спинилось на людині око отнє…
«Не та ти, що бажалася,— не та».
Густішає затемнення голготнє,
Росте жовтаво-чорна темнота.

Чи в морок цей, полохаючи юрми,
Сирени лише

Гукнув у праліс Пракий —
І там, де луни упали,
Здавалось, галяви стали,—
Могутній голос такий!

Кремезні люди гудуть
У пущах-нетрах без міри.
По древах — кремінь

Сипнув як стій з тієї хмарки,—
Не зчувся, коли вщух…
Як зелено зробилось в парку
Після дощу!—
Немов звичайний там над містом,
Між димів і домів,—
Над листом —

Ніч і тиша — на сторожі.
«Ой, не бути в парі!»—
Хтось вродливці зловорожить
І воложить карі.

Але — що це? — серед ночі
Дивний спів рознісся!
Потішати наче

Під жарти й сміх у легкому розгоні
Вже немалий одміряли кусок…
Крутіше схил, затриманіше крок…
Уся гора у соняшному дзвоні…

Все вище ми — і ось уже на Боні
Невтомний наш і

Не вір, вродливко, Лісунові:
Не вирій носить він, а вир…
Нехай сурмить у млі сосновій,
Нехай гукає, людозвір,—
Не йди на клик його, не вір
Цьому на юнок ласунові!

І

Хати біліше сорочок дівочих…
Немає кращих мазальниць у них,
Як ці наскрізь прозорі зимні ночі,
Коли і місяць світиться і сніг.

Задурно все — і глина і лязурок…
Так тихо

Хвилюють, ходять, шумлять жита,
Злотисто-жовті, украй налиті,
Над ними неба блакить свята,
Ані хмаринки у тій блакиті.

Співає срібна в душі труба.
Душа квітками, як клумби,

Та се ж грудка з небесних зірок!
І насправді образилась ти?
Се просохне… І се ж — серебро!
Дай я витру тобі, ходи…

Білі зірки падають з неба,
Зірки з неба — під ноги

Про сонячну вроду
Не мрій.—
Дай серцю, природо,
Спокій.
Шарлатную барму —
Зміни,—
Хай срібло і мармур —
Зими.

М.

Підлили в лямпаду масла,
Щоб лямпада не погасла,
Щоб світила з неба, ясна,
Та на ясла.

Біля ясел — Мати Божа,
Мати Божа, Панна гожа,
Панна чистая,